Читати книгу - "Діти підземелля"

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з’явились діти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою перші ж дні, тоді ж, як з’явився сам. Що ж до дівчинки, то він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з’явилась у нього на руках.

Хлопчик, на ім’я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похмуро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — нікому не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиці, а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко, всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швидко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмерках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б наважилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого птаха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

Розділ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

— Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько старий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

— Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намагаючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здригаючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» і бадьоро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли, бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях. За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрімоти. Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, нарешті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік — над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для мене поглядом.

— Ти пам’ятаєш матусю? — питав батько.

Чи пам’ятав я її? О, так! Я пам’ятав її! Я пам’ятав, як інколи, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я пам’ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею в останній рік свого життя.

О, так! Я пам’ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, молода й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі, я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої загадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце, прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені здавалося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу ласку.

Так, я пам’ятав її!.. Але на питання високого похмурого чоловіка, в якому я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчував, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива, і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закривало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою. Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість, що він мусить, але не може зайнятися мною, мусить любити мене, та не знаходить цієї любові