Читати книгу - "Приватне доручення"

спокійно! Так ні ж: дзвонить, — на якій підставі виписався з лазарету майор Рогов? Наче він, Кулемін, повинен був сам ставити Рогову градусник! Але з підполковником медслужби Шапіро можна було не церемонитись: Борьку Шапіро знав з 1929 року по Середній Азії, коли той був молодшим лікарем загону, а він — Яків Кулемін —помічником командира шабельного ескадрону. Три роки вони жили в одній халупі.

Прикривши трубку долонею, Кулемін тихо вилаяв Шапіро. І той прийшов сам. Вони покричали один на одного, заспокоїлись, і тоді Кулемін «вилив» перед товаришем душу.

Підполковник, здавалося, слухав старого товариша неуважно: він змалював чортиками листок паперу на столі Кулеміна і жодного разу, хоча б в співчуття, не обізвався на слова друга.

«Ех, Борька, Борька, бумажною ти людиною став!» гірко подумав Кулемін.

Але Шапіро раптом посміхнувся:

— Поклич-но, Яшо, сюди кого-небудь із зв'язківців. Меткого хлопця.

— Навіщо?

— Давай, давай. Перевіримо — чи не даремно ти медицину нашу гудиш.

Прийшов старшина-надстроковйк. Вони сіли з Шапіро на диван і щось довго шепотіли, не заважаючи Кулеміну займатися своїми справами. Коли старшина пішов, Шапіро попросив Кулеміна години за дві доставити глухонімого в лазарет на медогляд.

— І ось що, гусаре, підкрути-но свої вуса і не вішай носа! — підморгнув він і вийшов.

Коли Кулемін прибув до лазарету, то побачив досить дивну картину: всі три лікарі загону й Шапіро — четвертий, крутили перед собою голісінького Бійчука. Кулемін нічого не розумів, однак промовчав, сів збоку. Він погано розумівся на медицині, але вважав, що коли в людини не гаразд з мовним апаратом і барабанною перетинкою, то виміряти їй грудну клітку, тиск крові і силу легенів ні до чого.

Кабінет начальника медчастини, де відбувався, огляд, був заставлений різноманітними медичними апаратами. Призаначения багатьох із них було Кулеміну незрозумілим. Ось, наприклад, оця штуковина, схожа на реостат. До неї підключені на довгих проводах два металевих олівці. Навіщо це? За апаратом у білому халаті, наче справжнісінький лікар, сидить старшина- зв'язківець. Кулемін крякнув.

Випробувавши на глухонімому всю свою техніку, Шапіро підвів Бійчука до старшини, що сидів за реостатом. Щось написавши великими літерами, підполковник подав папір Бійчукові. Потім показав на реостат і металеві олівці. Здається, глухонімий зрозумів, чого від нього хочуть. Не розумів нічогісінько лише Кулемін, який стежив за маніпуляціями Шапіро. Тоді лікар пояснив, що це новий апарат для вивчення нервової системи, Хворому треба взяти в обидві руки металеві олівці і випустити їх, лиш почує легкий удар струму. От і все. І раптом Кулемін пригадав. Ще до війни на приморському бульварі в одному з невеликих містечок він бачив приблизно такий же апарат.

Біля входу в міський сад стояли медичні ваги, і маленький дідок, схожий на провінціального аптекаря, запрошував громадян «уточнити свою вагу», виміряти силу і витримку. Два ручних силоміри переходили з рук в руки. А ось витримку випробовували за допомогою точнісінько такого ж реостату з підключеними до нього металевими олівцями. Любителі брали їх в руки, стискали в кулаках, широко розставляли ноги і чекали, доки дідок включить струм. Спершу струм був майже непомітний. Володар електроду посміювався, пропонуючи, доки не пізно, кинути електроди. Але ніхто не кидав, і старик збільшував напругу. Тут починалося найсмішніше: люди напружувались, витягували донизу дрижачі руки, потім їх починало вивертати, і клієнти, врешті, молили пощади: кинути олівці вони вже не могли. А навколо сміялися цікаві.

Але навіщо Шапіро затіяв це? Кулемін чекав, що буде далі.

Глухонімий взяв олівець. Старшина включив струм. В цей час поруч на столі задзвонив телефон. Бійчук здригнувся від легкого вдару і випустив олівці. Але Шапіро знову повторив процедуру. Старшина включив реостат, і знову задзвонив телефон — і знову Бійчук випустив електроди. Так повторювалося кілька разів.

— Товаришу полковник, — звернувся Шапіро до Кулеміна, — накажіть, щоб припинили дзвонити. Ми працюємо. Повторіть ще раз, товаришу лікар, — кивнув Шапіро до старшини і простягнув Бійчукові олівці. Той взяв.

Кулемін помітив на обличчі глухонімого тривогу: той силкувався зрозуміти, що тут відбувається, але хотів все це приховати безглуздою посмішкою. Лише на скронях надулися сині вени. Він стискав в руках олівці, слідкував за пальцями старшини, що пересували важіль реостата. Струм включений. Глухонімий це відчуває, В ту ж мить на столі дзвонить телефон. «Замикання», думає Кулемін, Шапіро зло коситься на телефон.

«Есперимент Шапіро», як встиг охрестити його Кулемін, повторювався через нерівномірні інтервали, Ось знову поворот ручки вимикача, знову дзвонить телефон — і з стукотом падають кинуті Бійчуком олівці-електроди. Старшина, схопившись, тикає під ніс глухонімому штепсель реостата: він не був включений, струм не бив в руки глухонімого! На столі просто задзвонив телефон, і вироблений на цей звук умовний рефлекс зробив свою справу, поза свідомістю Бійчука. Він «відчув» струм і тоді» коли його не було. Відчуття струму приніс йому телефонний дзвінок. Нервова система вже однаково реагувала на два одночасних подразники: струм і звук, Бійчук кинув олівець і тоді, коли був включений лише один подразник — звук…

«Глухонімий» чув усе! Роки вимотуючих тренувань під наглядом спеціалістів загартували і без того міцні нерви. Вибухни над вухом снаряд, він і не здригнувся б, але його волі не підкорялися рухи, пов'язані з тривалим, одним і тим же зовнішнім подразником. Цього не врахували не лише в диверсійній школі, але й досвідчені невропатологи, яких він дивував своєю витримкою, Хоча враховувати рефлекси було ні до чого: подавити їх неможливо. І «глухонімий» заговорив.

Справжнє його прізвище було Омелько. Вену с Омелько, Народився він в сім'ї попа уніатської церкви, Батько готував Зенуса до духовної кар'єри. Після семінарії Омелько, завдячуючи батьківській протекції, одержав парафію в невеликому містечку на Волині. Але ряса була тісною для Зенуса. Він почав класти до своєї кишені добру половину пожертвувань парафіян і відвідувати далеко не богоугодні установи. Йому було 25 років. Його колишній духівник, який став на той час впливовою особою при митрополитові Шептицькому, до часу приховував «забави» свого учня. Однак Зенус пішов далі. Не задовольняючись таємною прихильністю дружини місцевого фабриканта, Омелько звів п'ятнадцятилітню парафіянку. Зняли бучу. Зенусу довелося розпрощатися в духовною кар'єрою, Але старий покровитель і тут не залишив його в біді, В одну з своїх поїздок він взяв його до Ватікану. По дорозі, в Мюнхені, Омелько був представлений колишньому управителю маєтків митрополита, одному з главарів організації українських націоналістів Андрієві Мельнику. Це знайомство стало для Омелька вирішальним, На Україну він повернувся за кілька років керівником районної служби безпеки.

В 1944 році, після розгрому під Бродами дивізії «СС Галичина», Зенус