Читати книгу - "Твори"

колом, щоб не допустити якогось небезпечного суперника. Найвідданіших було семеро: Масіваль, Гастон де Ламарт, гладун Френель, молодий філософ, вельми модний у вищому світі, Жорж де Мальтрі, відомий своїми парадоксами, красномовством і різнобічною освіченістю, завжди поповнюваною останніми науковими досягненнями, незрозумілою навіть для найпалкіших його прихильниць: він славився також своїм убранням, так само вишуканим, як і його теорії. До цих видатних людей господиня дому додала кількох світських людей, як казали, дуже дотепних: графа де Марантена, барона де Гравіля та ще двох-трьох інших.

Найпривілейованішими серед цієї блискучої плеяди обранців були Масіваль і Ламарт, які завжди вміли розважити молоду жінку своєю артистичною невимушеністю, своїми вигадками й умінням поглузувати з усього і навіть трошки з неї самої, коли вона дозволяла. Але її бажання — чи то природне, чи то зумисне, — не давати ні одному з своїх поклонників тривалої й помітної переваги, пустотливе й вільне її кокетування, цілковита справедливість у розподілі знаків уваги підтримували між ними приязнь, приперчену ворожістю, і жвавість розуму, що робила їх привабливими.

Іноді хтось із них, щоб допекти іншим, приводив свого приятеля. А що той приятель звичайно не бував людиною дуже видатною чи особливо цікавою, всі інші, згуртувавшись проти нього, швидко його виживали.

І от Масіваль привів свого товариша, Андре Маріоля.

Слуга в чорному вбранні доповів:

— Пан Масіваль! Пан Маріоль!

Під великою пишною хмарою рожевого шовку — непомірно широким абажуром, що відбивав на старовинний мармуровий стіл ясне світло від лампи-маяка, укріпленої на високій колоні з позолоченої бронзи, над альбомом, тільки оце принесеним Ламартом, схилилися чотири голови — жіноча й три чоловічих. Романіст перегортав сторінки й давав пояснення.

Жінка обернулася, і Маріоль побачив ясне обличчя трохи рудуватої блондинки, з непокірними кучериками на скронях, які, здавалося, спалахували яскравим полум’ям. Тонкий кирпатий носик, живий усміх, рот з виразно окресленими губами, глибокі ямочки на щоках, трохи випнуте, з ямкою, підборіддя надавали цьому личкові глузливого виразу, а очі якось дивно притьмарювали його серпанком смутку. Ті очі були блакитні, але якісь злинялі, немов їх мили, терли та шурували; а посередині блищали круглі, розширені чорні зіниці. Цей блискучий і чудний погляд ніби свідчив про мрії, навіяні морфієм, якщо не був викликаний просто кокетливою дією беладонни.

Пані де Бюрн підвелася, простягла руку, привіталася й подякувала.

— Я вже давно прошу своїх друзів привести вас, — сказала вона Маріолеві, — але мені завжди доводиться по кілька разів просити, поки виконають моє прохання.

Це була висока, зграбна, трохи повільна в рухах жінка: сукня з помірним викотом ледь оголювала прекрасні плечі, плечі рудуватої блондинки, незрівнянні при вечірньому освітленні. Однак її волосся було не червонувате, а тієї непередаваної барви, що буває у сухого листя, обпаленого осінню.

Потім вона познайомила пана Маріоля зі своїм батьком, що вклонився і подав йому руку.

Чоловіки невимушено розмовляли, неначе в себе вдома, в звичайному своєму колі, де жіноча присутність надавала відтінку галантності.

Гладун Френель розмовляв з графом де Марантеном. Постійне перебування Френеля в цій господі та прихильність до нього пані де Бюрн часто дратували й сердили її приятелів. Ще молодий, але товстий, як сосиска, надутий, засапаний, майже безбородий, з головою, оповитою серпанком непокірного білявого волосся, такий пересічний, нудний, він напевне мав у очах молодої жінки лише одну заслугу, — неприємну для інших, але істотну для неї,— він любив її без тями, дужче й відданіше, ніж усі. Його охрестили «тюленем». Він був жонатий, але ніколи не говорив про те, щоб привести сюди свою дружину, що, як говорили, навіть здалека дуже ревнувала його. Ламарт і Масіваль особливо обурювалися видимою прихильністю своєї приятельки до цього сопуна, та коли вони не могли втриматися й дорікали їй за такий поганий смак, егоїстичний і вульгарний, вона, посміхаючись, відповідала:

— Я його люблю, як доброго, вірного песика.

Жорж де Мальтрі розповідав Гастонові де Ламарту про

останнє, ще не вивчене відкриття мікробіологів.

Пан де Мальтрі супроводжував свої міркування безконечними й дуже тонкими застереженнями, але романіст Ламарт слухав їх з тим піднесенням, з тією довірливістю, з якою літератори, ж задумуючись, сприймають усе, що здається їм своєрідним і новим.

Великосвітський філософ, з білявим, як льон, чубом, високий і стрункий, був затягнутий у фрак, що тісно облягав йому стан. Його тонке обличчя, що виступало з білого комірця, було бліде, а гладеньке й біляве волосся здавалося наклеєним.

Щодо Ламарта, Гастона де Ламарта, котрому часточка «де» прищепила деякі дворянські і світські претензії, то це був передусім літератор, невблаганний і нещадний. Озброєний гострим поглядом, що схоплював образи, постави, жести з швидкістю й точністю фотографічного апарата, й обдарований проникливістю й письменницьким чуттям, природним, як нюх у мисливського собаки, він зранку до ночі нагромаджував професійні спостереження. Завдяки цим двом дуже простим властивостям — докладному сприйняттю зовнішніх форм та інстинктивному вгадуван-ню внутрішньої суті — він надавав своїм книжкам барви, тону, вигляду і гостроти правдивого життя; до того ж вони зовсім не виявляли тенденцій, звичайних у письменників — психологів, а здавалися уривками людського життя, вихопленими з дійсності.

Вихід у світ романів Ламарта викликав у товаристві хвилювання, здогади, злорадство й обурення, бо завжди здавалося, що в них пізнаєш відомих людей, ледве прикритих прозорою маскою, а його поява у вітальнях незмінно тягла за собою тривогу. Ще він видав том своїх спогадів, у яких змалював портрети багатьох своїх знайомих чоловіків та жінок, хоча й без явної недоброзичливості, але з такою точністю й нещадністю, що вони відчули себе ображеними. Хтось прозвав його «Пострах друзів».

Про цю людину із загадковою душею й замкненим серцем казали, що він божевільно кохав колись жінку, котра завдала йому багато страждання, і що тепер він мститься на інших.

Ламарт із Маствалем добре розуміли один одного, хоча музикант був зовсім іншої вдачі, одвертішої, щирішої, може, не такої глибокої, зате експансивнішої. Після двох великих успіхів — опери, спершу поставленої в Брюсселі, а потім у Парижі, де її захоплено зустріли в Опера-Комік, та іншого твору, відразу поставленого в Гранд-Опера й названого виявом чудового таланту, — він переживав якийсь занепад, що, як передчасний параліч, вражає більшість сучасних митців. Вони не старіються в промінні слави й yспіху, як їхні батьки, їм загрожує неміч в самому розквіті віку. Ламарт казав: «Тепер у Франції всі: генії — невдахи».

У той чає Масіваль здавався дуже закоханим у пані де Бюрн і в їхньому гуртку вже поговорювали про це: ось чому, коли він побожно поцілував їй руку, всі погляди звернулися