Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Через темне помешкання на першому поверсі кам'яниці в Ринку переходило щодня наскрізь ціле велике літо: тиша тремтливих шарів повітря, квадрати блиску, що снили жагучий свій сон на підлозі; мелодія катеринки, добута з найглибшої золотої жили дня; два-три такти рефрену, що знову й знову награвали десь на фортепіяно, мліли в сонці на білих тротуарах, загублені у вогні глибокої днини. Після прибирання Аделя запускала на покої тінь, засуваючи полотняні штори. Тоді барви сходили на октаву глибше, покій наповнювався сутінню, мов би занурений у світло морської глибини, ще мутніш відбитий у зелених дзеркалах, а вся денна спека дихала на шторах, що легко хвилювалися від марень полудневої години.

В суботні пополудні я виходив з матір'ю на прогулянку. З півмороку сіней відразу вступалося у сонячну купіль дня. Перехожі, бродячи в золоті, мали очі змружені від жару, мов би заліплені медом, а підтягнута верхня губа вишкіряла їм ясна і зуби. І всі, що бродили в тому золотистому дні, мали оту гримасу сквару, так, мов би сонце наклало своїм послідовникам одну й ту саму маску — золоту маску сонячного братства; і всі, що йшли сьогодні вулицями, зустрічалися, розминалися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одне одного на ходу тою маскою, намальованою грубою, золотою фарбою на обличчі, щирили одне одному ту бакхічну гримасу — варварську маску поганського культу.

Ринок був порожній і жовтий від жару, виметений від куряви гарячими вітрами, як біблійна пустеля. Тернисті акації, що виросли з пустки жовтої площі, кипіли над нею ясним листям, букетами шляхетно почленованих зелених філіґранів, як дерева на старих ґобеленах. Здавалося, що ті дерева афектують вихор, театрально збурюючи свої крони, щоб у патетичних перегинах показати витворність листяних віял із сріблястими, як хутра благородних лисиць, животиками. Старі будинки, поліровані вітрами багатьох днів, забарвлювалися відсвітами великої атмосфери, відгомонами, спогадами барв, розпорошеними в глибині кольорової погоди. Здавалося, що цілі ґенерації літніх днів (як терплячі штукатури, що оббивають старі фасади від плісняви тиньку) обтлукували брехливу ґлязуру, з дня на день виразніше видобуваючи істинне обличчя будинків, фізіономію долі і життя, яке формувало їх ізсередини. Тепер вікна, осліплені блиском порожньої площі, спали; балькони визнавали перед небом свою порожнечу; відчинені сіни пахли холодом і вином.

Купка обдертюхів, що вціліла в куті Ринку перед полум'яною мітлою спеки, облягала шматок муру, знову й знову випробовуючи його кидками ґудзиків і монет, немов би з гороскопу тих металевих кружечків можна було відчитати справжню таємницю муру, порисованого гієрогліфами подряпин і тріщин. Зрештою, Ринок був порожній. Очікувалося, що перед ці склепінчасті сіни з бочками винаря в тіні хитливих акацій підійде проваджений за вузду ослик Самарянина, а двоє пахолків турботливо стягнуть з розпаленого сідла хворого мужа, щоб по холодних сходах внести його обережно на пропахлий шабасом поверх.

Так мандрували ми з матір'ю через дві сонячні сторони Ринку, водячи наші заламані тіні по всіх будинках, як по клявішах. Квадрати бруку поволі минали під нашими м'якими і пласкими кроками — одні блідо-рожеві, як людська шкіра, інші золоті й сині, всі пласкі, теплі, оксамитові на сонці, немов якісь сонячні лиця, затоптані стопами аж до невпізнання, до блаженного небуття.

Аж урешті на розі вулиці Стрийської ми ввійшли в затінок аптеки. Велика сулія з малиновим соком у широкому аптечному вікні символізувала прохолоду бальзамів, якою всяке страждання можна було там втолити. Ще два-три будинки — і вулиця не могла вже далі втримати декорум міста, як той селянин, що, вертаючись до рідного села, роздягається по дорозі з міської своєї елеґанції, одміняючись поволі, в міру наближення до села, у сільського обдертюха.

Передміські будиночки тонули разом з вікнами, запалі в буйному і поколошканому квітуванні маленьких садочків. Забуті великою дниною, плодилися буйно і тихо всілякі зела, квіти і бур'яни, раді з тої павзи, яку вони могли проснити за оберегом часу, на рубежах нескінченного дня. Величезний соняшник, видвигнутий на могутньому стеблі і хворий на елефантіясис, чекав у жовтій жалобі останніх, сумних днів живоття, вгинаючися під переростом потворної корпуленції. Але наївні передміські дзвіночки і перкаликові, невибагливі квіточки стояли безпорадні у своїх накрохмалених, рожевих і білих сорочечках, без розуміння до великої трагедії соняшника.

2

Сплутана гущава трав, хвощів, зілиська і будяків яріє у вогні пополудня. Гуде ройовищем мух пообідня дрімота городу. Золоте стернище кричить у сонці, як руда сарана; у ряснистому дощі вогню верещать цвіркуни; струки насіння жбухкають тихо, як польові коники.

А ближче до паркана кожух трав підноситься випуклим горбом-пагорбом, так, наче город повернувся в сні на другий бік і його грубі, селянські коркоші дихають тишею землі. На тих коркошах городу нехлюйна, бабська буйність серпня вивелетніла в глухі заглибища величезних лопухів, розпаношилася клаптями волохатих листяних блях, вибуялими облизнями м'ясистої зелені. Там ті вилупуваті халабуди лопухів вибалушилися, як бабиська, що широко порозсідалися, напівпожерті власними ошалілими спідницями. Там город задурно продавав найдешевші крупи дикого бузку, просмерджену милом, грубу кашу бабок, дику оковиту м'яти і всяку найгіршу серпневу тандиту. Але по другому боці паркана, за тим маточником літа, в якому розрослася глупота зідіотілих бур'янів, було смітнисько, що дико заросло будяками. Ніхто не знав, що саме там серпень того літа відправляв свою велику, поганську оргію. На тому смітниську, сперте на паркан і заросле диким бузком, стояло ліжко скретинілої дівчини Тлуї. Так усі ми називали її. На купі сміття і покидьків, старих горнців, пантофлів, румовища й гамузу стояло зелено мальоване ліжко, підперте замість відсутньої ноги двома старими цеглинами.

Повітря над тим румовищем, здичавіле від жару, тяте блискавицями лиснючих кінських мух, розлючених сонцем, тріщало, мов від невидимих торохкавок, і роздрочувало до нестями.

Тлуя сидить навпочепки серед жовтої постелі і шмаття, її велика голова їжачиться віхтями чорного волосся. Обличчя її корчливе, як міх гармонії. Щохвилі гримаса плачу складає цю гармонію в тисячу поперечних зборок, а здивування знову розтягає її, вигладжує зборки, відслоняє шпарки дрібних очей і вологі ясна з жовтими зубами під рильцюватою, м'ясистою губою. Минають години, повні жару і нудьги, під час яких Тлуя півголосно жебонить, дрімає, стиха сквигає й кахикає. Мухи обсідають її, нерухому, густим роєм. Але знагла ціла ота купа брудних ганчірок, шмаття і дрантя починає ворушитися, мов би оживлена шурхотом висиджених у ній щурів. Мухи будяться сполошені й підносяться великим, гудючим роєм, повним лютого дзижчання, зблисків і