Читати книгу - "Дефіляда в Москві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чорне — раз, Балтійське — два, третього не дораховуюсь.
— Рахуймо далі, тату. Москалів розбито?
— Розбито, але все одно якась Росія буде.
— Буде. Чому б їй не бути, але чи захоче бути у складі цієї Росії Кубань?
— Не може вона цього хотіти!
— Отож. А за нею і Дон, і Ставропільщина, і Надтереків'я. А тепер скажіть, тату, кавказькі народи самостійности захочуть?
— То вони можуть хотіти, але чи їм німота вкупі з твоїм кумиром Адольфом дасть?
— За німців — інша бесіда, як прийшли — так і підуть.
— Синку, німота, поки не буде бита, не піде.
— То буде бита! Тату, наші генерали говорять… але ні, вам краще цього до часу не знати.
— Втямив, але ти ж колінкуєш перед Адольфом.
— Це великий чоловік, тату, але йому не бути імператором Аріяни. Досить йому Европи.
— В Европі він довго не погуляє, англо-французи, як ти, Митре, кажеш, розірвуть мирну угоду з ним і вдарять у спину, коли він ослабне.
— Перше він вдарить, очевидно, ніхто не вірить в тамту мирну угоду, але поки вона існує, нам треба думати про себе.
— Про Імперію Трьох Морів? Третього моря ще не дорахували.
— Буде третє — Каспійське! Кабарда, Осетія, Чечня, там Дагестан, якщо хочуть, то дістануть свою незалежність. Але також захочуть з нами дружити. І ми їм не відмовимо.
Пляшка коньяку спорожніла, а картопля щойно досмажилась. Пан Теофіл схопився і почав накладати картоплю з м'ясом у полумиски. Дмитро на старовинному кавовому млинку молов каву.
— Я зараз, — пан Теофіл вийшов у свій кабінет і вернувся з сулією сливової цуйки.
— Чи імперські офіцери вживають цю скромну селянську горівчину? — спитав Дмитра.
— Потроху, як казала моша Катріна, — відповів Дмитро. — Тату, я хотів вас запитати…
— Питай, — посміхнувся пан Теофіл, — вона в Чернівцях. Чого почервонів, кавалере медалі «Ніч Залізняка»? Вона тут із мамою. Татко її, Юрко Мангер, волочиться світами, чимось ґендлює.
— Бідують?
— Ніби нє, бо той Мангер, хоч втримує курвів в Істамбулі та в Загребі, все-таки їм дещицю надсилає бо курвий син заробляє незле.
— А червонію я, тату, від твоєї цуйки. А вона що робить?
— Мамця її шиє капелюшки, а твоя Генця ходить до Університету. Недавно мала цурис із сиґуранцою.
— Що, далі її тягне вліво?
— Відай так, бо шили їй шпіонаж на користь більшовиків і могла піти до Дофтани, якби не Берлінський вересневий пакт.
— Не думаю, аби вона була комсомолісткою.
— Та аж так нє, але поліція знайшла в неї книжки українські з того боку. Ну, там молодий Тичина, Хвильовий, п'єси Куліша. Найсмішніше те, що ці книжки і в підсовєтській Україні були заборонені.
— Не те вона читає, тату.
— А що мала би читати? — «Майн Кампф» тамтого недовченого дурисвіта?
— Тату, знов за рибу гроші. Я розумію, що наша дружба з німцями не вічна, але ж Адольф Алоїзович — постать першої величини.
— Глиба! Матьорий чєловєчіще!
— Саме так. А це хто так сказав?
— Ще один маніяк. Адольф минулого тижня закопав його мумію десь на Петербуржчині. Здурить вас Адольф, Митре, такий же дурисвіт, як його молочний брат Йосиф Прекрасний, одну вовчицю ссали, одного батька Вельзевула діточки. До речі, де тепер Сталін, впіймали його?
— Так, тату, впіймали, ці медалі за так не дають, — сказав Дмитро і показав на срібний восьмигранник «Ніч Залізняка» на своїх грудях.
Пан Теофіл з повагою трохи помовчав. Випили, заїли, взялись до кави.
— Здурить все одно Шікльґрубер, здурить!
— Тату, поки він здурить, Україну ми вже зібрали, а якби переміг Сталін, то ще не відомо, як би усе повернулось.
— Але ж уже була УССР.
— То на сміх курям, та й думаю, Сталін не віддав би нам Холмщину, Пряшівщину, Кубань, Вороніжщину, Берестейщину, Крим, зрештою.
— Не віддав би. Та й не треба просити ні в Йосифа Прекрасного, ні в Адольфа Недоношеного.
— Тату, ви професор, а мислите як вугристий ґімназиста-романтик: що би було, якби… Маємо те, що маємо! Україна — від Ужгорода до Єкатеринодара — є? Є! Сталін такий простір нам би не дав опанувати, а може, взагалі, перемігши у цій війні, став би на позиції монархізму, ввів золоті пагони офіцерству, загравав би з православною церквою, за «вєлікій русскій народ» пив би, і так аж до повного великодержавного перевороту — скасування всіх республік із національними титулами і поділ Совєтської імперії винятково на губернії. Що буде потім, неважко здогадатись: оголошення марксизму догмою і, творчо розвиваючи ленінізм-сталінізм, обрання Іосифа Першого всеросійським імператором на земському соборі, і — гаплик Україні.
— Як психіатр я такий хід цілком допускаю. Йосиф, як і твій Адольф, до речі, хворий на владу, і ця хвороба проґресує, але комуністичний формалізм він би зберіг. Він доґматик, а ці хлопці дуже не люблять міняти саме форму. Я навіть припускаю такий абсурд, як золотошиті пагони з серпами й молотами замість двоголових орлів. Але більшовицьку тріскотню він би залишив, — під цю дудку можна ще заманити чимало легковірів, особливо серед інтелектуальної лівоти в Англо-Франції. Ті ще не знають, що на них чекає.
— Від Сталіна вже ніхто нічого не чекає, — сказав похмуро Дмитро. — Ось цими руками я одягав на нього бранзулетки. Він, правда, мало що тямив, бо був якийсь не в собі, під наркотою, чи що…
— І що Адольф гадає з ним зробити? Не думаю, щоби він скривдив братчика?
— Гітлер планує велику дефіляду сьомого листопада. Буде тріюмф за зразком римських імператорів.
— Побоявся би Бога. Але ж він не вірить у Нього, він вірить в Одина, іншими словами — в Князя світу цього. Не вірю я, Митре, що тут обійшлося без руки Люцифера. Та й ці його символи есесівські. Ні, це дідьча робота!
— Тату, а в комуністів що — Божі символи? Червона пентаграма, криваві прапори, масонський молот і серп, як пародія на геніталії в процесі злягання. Я вже не кажу про їхні рогаті будьонівки і шинелі до п'ят — жерці Ваала!
— Словом, яке їхало, таке здибало!
— Але ж поміж цим — Україна!
— З нечистивих рук!
— Тату, Україну вибороли ми — ОУН, Степан Бандера, наша
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дефіляда в Москві», після закриття браузера.