Читати книгу - "Вірш і розмова"

Однак невірно було б вважати, що тільки коло втаємничених друзів поета ранґу Стефана Ґеорґе спричинилося до раптової актуальности нового великого поета. Напрошується питання, і ми питаємося, ми, старші, котрі певний час жили на хвилі відлуння цієї поезії, і ми, молодші: як лунатиме цей глибокодумний шелест серед нашого промислово-технічного гуркоту і чи лунатиме взагалі. Всі разом ми стоїмо перед питанням: що поряд з вогненним подихом волелюбної патетики і віршарської риторики Шіллера і нами ніяк не збагненим спокоєм творчого генія Ґьоте піднесло цього третього великого поета німецької мови майже на той самий рівень актуальности? Що тут особливого, коли хтось каже, буцім його вразив Гьольдерлін? Що ми знаходимо в цьому поетові зі швабської тіснини, що в ньому приваблює таких заброд, як я, що відкриває йому двері в німецький та європейський, у французький, англійський, американський, а поза ними також в італійський та іспанський мовні світи — і я не знаю, скільки ще тих світів потойбіч мого прочитання. Що робить Гьольдерліна поетом нашого сторіччя?

Ставлячи це питання, я хочу сказати, що йдеться про таємницю слова, про страждання у пошуках вислову. Жодний інший наш великий поет не шукав слова так белькотливо і не переривав своїх пошуків так розпачливо. Жодний наш поет не виявляв такої нездатности, такої неспромоги висловити те, що йому вчувалося. Можливо, саме це привертало нас і непокоїло дух доби після Першої світової війни, доби, яка мала закінчитися так зле для німецької історії. Адже то був час, коли мистецтво втомилося нести тягар завчених форм і способів зображення, а кинулося шукати нові — здушувати, шмагати, деформувати, підкоряючись виражальному шалові. Можливо, саме в цьому слід шукати пояснення, чому всі ми, задовго до того, як спадщину Гьольдерліна інструменталізували і мало не знеславили, читали Гьольдерліна, думали про Гьольдерліна, який, долаючи відстань від наших поетів-класиків, належав до нас самих. Для Рільке, Тракля, для Ґотфріда Бенна, для всіх наступних — я навіть не важуся називати імена молодші — було природною потребою вслухатися у це поетичне мистецтво, в це мистецтво поета, яке підносилося над буденністю, яке, так би мовити, перестало співати вспадкованим і відшліфованим голосом, а спробувало висловити власну гнітючу нездатність до нових візій — і спромоглося.

Він був для нас — і згодом ми переконалися в цьому — провісником відкриття діонісійського підґрунтя аполонівської веселости в грецькій культурі, яке зробив Ніцше. В цьому розумінні він був постійним вимогливим завданням, що нас супроводжувало; водночас він не належав до невід’ємних фігур нашого узвичаєння. Я згадував про хвилю відлуння, на якій усіх нас досягає поезія Гьольдерліна. Дуже по-різному впливала на нас фаза зацікавлення «Гіперіоном», і яким своєрідним було це коливання між пророчим звучанням гімнів і спокоєм форми, яка раптом знову хоробро ламалася, в якій строгий античний розмір виражав стисненість і утисненість Гьольдерлінових прагнень. Останніми десятиріччями актуально зазвучали вірші пізнього періоду, часу божевілля, як ми його небезпідставно називаємо, — тільки яка це актуальність, цей відгомін засмучености та виснажености в незрівнянному суголоссі природи і душі, в ритмі пір року, в ритмі років життя — лункому взаємовідображенні, в якому навіть серед довкілля, спотвореного стараннями нашої технічної цивілізації, вчуваємо суголосся природи і людини. Саме розмаїття цих зламів, якими до нас промовляє творчість Гьольдерліна, зумовлює для кожного, в кого поетичний слух, його актуальність.

Як філософові мені б годилося ще багато чого сказати про значення, яке має Гьольдерлін для нашого розуміння доби між класицизмом і романтизмом. Вже в двадцяті роки нас хвилювало те, що тепер у кожного на вустах: Гьольдерлін, якобинець. 1933 року я працював над монументальним дослідженням про французьку революцію і її вплив на німецьку культуру. Вирішивши залишитися в Німеччині, я мусів занедбати тему. Але існували розробки, і про ці речі було відомо досить багато, а привселюдно про них заговорили передусім завдяки Берто.

Мабуть, щось від цієї актуальности Гьольдерліна, якого народила скрута і поцілувала мова, перепало кожному з нас. Його мовлення це, напевне, праформа мовлення загалом. Мовлення — шукання слова. Знаходження слова — неминуче обмеження. Хто насправді хоче з кимось розмовляти, робить це, шукаючи слова, бо вірить у нескінченність недомовленого; і саме тому, що недомовлене, воно починає звучати в співрозмовникові. Можливо, наша духовна культура дасть у спадок майбутнім поколінням трохи мудрости цього белькотання і недорікуватости. Погляньмо, яка герметична форма сучасної поезії. Тож нічого дивуватися, що поезії бракує широкого суспільного резонансу, що ті, для кого поетичне слово належить до невід’ємних елементів життя, не виявляють безтурботної втіхи поетичним спадком, а, мовби пригнічені недоріки, зазирають у наш світ і в наше майбутнє. Мудрість белькотання і недорікуватости зумовлює актуальність знову відкритого Гьольдерліна. Вона стоїть також за спробами цієї збірки, яка не підпорядковується жодним принципам, а просто супроводжує наше ліричне століття.

ПОЕТ СТЕФАН ҐЕОРҐЕ

До самобутніх явищ німецької літератури поет Стефан Ґеорґе належить не тільки через поетичну творчість, а передусім завдяки в’яжучій силі своєї особистости, що об’єднала його друзів і шанувальників не в анонімну громаду, яку збирає кожний митець, а в міцний зв’язок людей, для яких він був майстром. Минули десятиріччя, і хоча Ґеорґе помер ще 1934 року, всі ці люди досі залишилися прив’язаними до нього. Він завойовує чимраз нових таких самих палких прихильників — і то лишень своєю поетичною творчістю. В чому самобутність цієї поетичної творчости? Які прийоми, яка незгасна душевна сила можуть пояснити незвичайний, дивовижний вплив поета — від палкого відкидання до не менш палкої відданости?

Напевне, саме актуальність, властива кожній великій поезії, дозволяє так легко забути, що свої перші визначні поетичні твори Ґеорґе опублікував ще минулого сторіччя. Він був сучасником юного Гофмансталя і не набагато старший, ніж Рільке, його поетична діяльність почалася вкрай гострою полемікою з панівними мистецькими поглядами натуралізму. Його життя огортала особлива таємність і особлива явність. Ранні мандри, перебування в Парижі, часті поїздки до Мюнхена, але насамперед нестале і разом з тим постійне вештання його, друга, між домівками інших друзів вимальовують незвичайну фігуру його життя. Він свідомо тримався осторонь від суспільних обов’язків, не хотів бути елементом суспільної структури, як кожна людина, пишався власною окремістю і незалежністю, яких він, зрозуміло, домігся не без здержливости і вимогливости до себе.

А що його знала громадськість, то це відповідає