Читати книгу - "Колиска на орбіті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.
Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що стає дибки, закушує вудила, змушений скорятися його залізній волі. Згодом Рудий втомився, відкинув батіжка й загнав баского коня у найглухіший кут своєї фантазії — ще знадобиться.
— Сюди їде цирк, — промовив він.
— Оце твоя таємниця? Знаю, татко казав мені ще до від’їзду.
— Ні, не вона. Та таємниця — будь певен! Ти був у цирку?
— Звісно.
— Сподобалось?
— Неймовірно.
Рудий стежив за ним краєчком ока.
— А хотів би залишитись у цирку? Тобто, назавжди.
Щуплий замислився.
— Мабуть, ні. Я, певно, буду астрономом, як і тато. Думаю, він цього хоче.
— Пхе! Астрономом! — скривив губи Рудий.
Щуплий відчув, як зачинилися перед ним двері у новий, прекрасний світ, і астрономія стала враз нестерпною.
— Цирк, мабуть, цікавіше.
— Ет, крутиш ти щось.
— Та я не те мав на увазі. Рудий почав під’юджувати.
— А от якби тобі випала нагода піти в циркачі прямо зараз? Що б ти зробив?
— Я… Я…
— От бачиш, — Рудий зневажливо всміхнувся.
Щуплий образився.
— От і піду!
— А ти піди!
— Перевір мене.
Рудий обернувся до нього — недовірливий, напружений.
— Справді? Хочеш поступати зі мною?
— Як то? — Щуплий позадкував.
— У мене с таке, що нас одразу приймуть. Колись, може, матимемо власний цирк. Станемо першокласними циркачами. Якщо ти, звісно, підеш зі мною. Інакше… Інакше я сам подамся. Але, думаю, хай вірному товаришеві теж пощастить.
Новий світ здавався незвичайним.
— Згода! Я з тобою. Що там у тебе, Рудий? Кажи чесно.
— Вгадай! Хто найголовніший у цирку?
— Щуплий гарячково думав. Йому хотілося вгадати.
— Акробати? — нарешті промовив він.
— Пхе! Та я не пішов би на них, хай би й даром показували.
— Тоді не знаю.
— Звірі, от хто! Яка вистава найцікавіша? Куди сходиться найбільше народу? У найкращих цирках світу найцікавіші номери тільки зі звірами.
— Справді?
— Це всі знають. Спитай кого хочеш. Так от. Я вранці знайшов звіряток. Двох.
— Ти їх зловив?
— А ти як думав? Оце і с моя таємниця. Не розбовкаєш?
— Звісно, як же можна.
— Молодець! Я їх у коморі замкнув. Хочеш подивитись?
Вони були поблизу комори. Попереду темніли величезні розчахнуті двері. Темно-темно. Вони йшли просто до них. Щуплий спинився. Він намагався говорити байдуже.
— Вони великі?
— Став би я з ними заводитись, якби були великі. Ні, зовсім маленькі. Вони не лихі. Я їх у клітці замкнув.
Хлопчаки були вже в коморі, і Щуплий побачив велику, накриту цупким брезентом клітку, що висіла на гаку під дахом.
— Ми тримаємо тут пташок. Вони звідси не втечуть. Лізьмо на горище.
Вони видряпались дерев’яною драбиною нагору, і Рудий зняв клітку з гака.
— Ніби дірка, — тицьнув пальцем у брезент Щуплий.
Рудий спохмурнів.
— Звідки вона взялася?
Він трохи відгорнув брезент, зазирнув усередину й полегшено зітхнув:
— Є!
— Брезент наче прогорів, — захвилювався Щуплий.
— То будеш дивитись?
Щуплий невпевнено кивнув. Зрештою, він не був у тому переконаний. А раптом вони…
Але ось брезент відкинуто: звірятка в клітці, двоє, як Рудий і казав. Маленькі, якісь огидні. Тільки-но брезент зняли — звірята кинулись до хлопчаків. Рудий обережно тицьнув одне пальцем.
— Стережись! — злякано скрикнув Щуплий.
— Вони не зроблять нічого лихого. Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Уявляєш, як у цирку підскочать з радощів: мати таких звірів…
— Вони, певно, замалі для цирку.
Рудий розсердився. Він повісив клітку, яка загойдалася сюди-туди, мов маятник.
— Уже назад?
— І не збираюсь. Я тільки…
— Не турбуйся, вони не малі для цирку. Мене зараз непокоїть одне…
— Що?
— Їх треба протримати до приїзду цирку, так? Отже, треба знати, чим їх годувати.
Клітка все погойдувалась, і маленькі в’язні припали до пруття, подавали знаки — дивовижні, швидкі, ніби були мислячими істотами.
2
Астроном церемонно ввійшов у їдальню. Він почував себе гостем.
— Де ж наша молодь? — запитав. — Мого сина в кімнаті немає.
Промисловець усміхнувся:
— Вони вже давно на ногах. Але не турбуйтеся, жінки оце змусили їх поснідати. Сказано, молодість.
“Молодість”. Це слово, здавалось, гнітюче подіяло на Астронома.
Снідали мовчки. Промисловець лише раз озвався:
— Ви й справді вважаєте, що вони прийдуть? Навіть не віриться.
— Прийдуть, — відказав Астроном.
І все.
Уже потому Промисловець сказав:
— Даруйте, але ніяк не втямлю, навіщо б то вам було розігрувати мене? Ви справді з ними говорили?
— Як оце з вами. Звісно, у певному розумінні. Вони можуть передавати думки на відстані.
— Це я збагнув з вашого листа. Тільки як, — ось що цікаво з’ясувати.
— Не знаю. Я, звичайно, запитав у них, але відповідь була якась невиразна. Хоча я міг просто не зрозуміти. Виявляється, потрібний прекрасний апарат для посилання розумових сигналів, і що найважливіше — максимальна зосередженість як індуктора, так і перцепієнта. Я не одразу усвідомив, що вони намагаються передати мені думки. Може, такі проекційні апарати для посилання думок — одне з наукових досягнень, яке вони нам передадуть.
— Можливо, — відповів Промисловець. — Однак, зважте на зміни, які стануться в нашому суспільстві. Передавач думок!
— А чом би й ні? Зміни нам корисні.
— Я так не вважаю.
— Зміни небажані лише у старості, — сказав Астроном. — Але й раси старіють, як люди.
Промисловець кивнув на вікно.
— Бачите цю дорогу? Вона тут споконвіку. Не знаю відколи, але зовсім, як нова. Навряд чи ми зуміли б прокласти тепер таку дорогу. Тоді ж раса була молодою.
— Тоді? Так. Принаймні, вони не страхались нового.
— Краще було б навпаки. Що сталося з нашими пращурами? Вони знищені, докторе! Що гарного у молодості й новому? Нам тепер краще, у світі панує мир і спокій, ми собі поволі рухаємося вперед. Раса нікуди не йде. Зрештою, нема й куди. Вони, ті, хто проклав дорогу, довели це. Як і обіцяв, я поговорю з вашими гостями, коли вони прийдуть. Але мені здається, доведеться просити їх повернутись назад.
— Раса не рухається нікуди, — переконано сказав Астроном. — Вона прямує до цілковитого занепаду. У моєму університеті з року в рік менше студентів. Дедалі менше пишеться книжок, все менше провадиться досліджень. Старий дрімає на сонечку: його дні затишні й спокійні, однак із кожним днем він усе ближче до смерті.
— Ну, годі, годі, — примирливо сказав Промисловець.
— Стривайте. Вислухайте мене. Перш ніж написати вам, я вивчив ваше фінансове становище.
— І з’ясували, що я платоспроможний? — усміхаючись, урвав його Промисловець.
— Авжеж. Вам, я бачу, смішно? Може, й так. Ви менше платоспроможний, ніж ваш батько. А він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска на орбіті», після закриття браузера.