Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Почуваючи себе заможною людиною, я розклав їх по відділах лотка і подав фішку круп’є зі злим голосом:

— Ти вмієш грати.

— Ви теж, — відповів він.

Мій подарунок не зробив його навіть на йоту привітнішим.

Я пішов до виходу з ігрового залу, відчуваючи втому і задоволення від виграшу. Як завжди, хотілося випити і провести залишок ночі в солодких обіймах. До того ж, можна було не сумніватися, що мені вже підібрали ту, з якою я…

— Цей, — кивнув один із кремезних охоронців.

А двоє інших пішли разом зі мною до виходу з ігрового залу.

Там, у холі, один поклав мені руку на плече і сказав:

— Не розсип фішки, бо потім збиратимеш.

А той, що став з лівого боку і підняв борт піджака, щоб я міг побачити пістолет у кобурі, мовив:

— Ходімо з нами.

— Пішли, — погодився я.

Я граю в ці ігри досить давно, тому звик не сперечатися, бо знаю, що охоронці казино, яке програло, бувають дуже і дуже злими.

Вони провели мене сходами, що вели до ресторану зі скляним дахом, до громила-охоронця, який стояв на майданчику між поверхами. Він схрестив величезні руки внизу живота, кивнув їм і відчинив двері в стіні, оббитій таким самим червоним шовком, як і весь поверх.

У святую святих? Непогано. Зі мною хочуть домовитися? Чудово. А може, знову вирішили вбити?

Побачимо.

Один із охоронців рушив уперед, а інший штовхнув мене і запропонував іти слідом.

Ми крокували коридором, оздобленим, як і більшість офісів, пластиком світлих тонів і сірими килимами. Тут, на поверсі, про існування якого не знали більшість гравців, був кабінет директора казино та кабінети його менеджерів і начальника охорони. Але не лише вони. Це тільки так здається, що дзиґи з рулетками столів крутяться самі собою. Насправді за кожною дзиґою уважно стежить чоловік (а в багатому казино кілька), обов’язок якого — скеровувати кульку в гніздо з найменшою ставкою, тобто не давати обігравати казино його численним відвідувачам, які приходять виключно заради виграшу.

Натискання кнопки на комп’ютері, що стоїть в одній із потайних кімнат, — і замість «чотирнадцяти» кулька зупиняється на «двадцяти трьох».

У цьому казино було приблизно сорок столів. За вісьмома з них, напившись пива, студенти грали на фішки, еквівалентні п’ятаку. За двадцятьма — добродії на фішки, що не перевищували своїм номіналом двадцяти-п’ятдесяти доларів. І тільки за десятьма столами відбувалася справжня гра, коли у разі випадання «зеро» круп’є міг відправити на дохід казино приблизно сто-сто п’ятдесят тисяч. От за такими столами і стежили спеціально навчені люди, які мали вищу математичну освіту. Саме для них, здається, і був обладнаних цей комп’ютерний зал.

Ми пройшли в кінець коридору, підійшли до важких різьблених дверей. Нас зустрів охоронець-гігант, кивнув нам — його попередили через малюсінький навушник у вусі про наш прихід — і відкрив двері та впустив мене у величезний і тихий кабінет директора казино.

Той сидів за довгим столом, а десь із п’ятнадцять моніторів стежили за тим, що відбувалося в основних залах. Звісно, адміністратор бачив мою гру. Саме він наказав:

— Зупиніть його і приведіть до мене.

Тепер ми могли познайомитися.

— Сідайте, — запропонував він.

— Спасибі, — я відмовився, тому що не збирався залишатися тут надовго.

— Ми просимо вибачення, — сказав мені директор казино, — але, на жаль, результати гри, — він мав на увазі мій виграш, — доведеться анулювати.

Я кивнув на знак згоди.

— Мої підлеглі не догледіли, що ви граєте нечесно…

Неправда, я ніколи не був шулером.

— Ви ж самі розумієте, що збиток, завданий вашою нечесною грою, не можна списати на жодні резервні фонди…

Я не заперечував. Адже це було безглуздо.

— А тому ми змушені відібрати ваш виграш, отриманий у результаті нечесної гри.

Я знову кивнув.

Я добре усвідомлював, чим ризикує директор казино, яке програло стільки, скільки його люди винні сьогодні мені. Я знав, що він хоче повернути гроші. І навіть не засуджував його за те, що для цього він звинуватив мене в тому, чого я не робив.

Тому я мовчав і погоджувався з усім, що він мені говорив.

Оскільки я не перечив, він відчув потребу якось розрадити мене.

— Але щоб ми залишилися друзями, наше казино хоче запропонувати вам повністю оплатити вечерю, — зважаючи на годинник над його головою, це вже мала бути не вечеря, а перший сніданок, — а також таксі, що відвезе вас додому.

— Красно дякую, — сказав я, — але в мене своя машина і власні водії.

І варто мені було згадати про них, як хлопці одразу з’явилися в його кабінеті. Кремезні і дужі, вони працювали зі мною кілька років і були озброєні короткоствольними автоматами.

— До стіни, — наказав один із них охоронцеві, який стояв поруч зі мною.

Той вирішив не сперечатися.

Інший з моїх хлопців звернувся до вкрай спантеличеного директора:

— Ми за своїм другом. Гадаю, ти не будеш заперечувати, якщо ми його заберемо?

— Ні, — відповів директор.

— Справді?

— Авжеж.

— Тоді попроси принести нам гроші.

— Скільки? — запитав директор казино.

— Стільки, скільки виграв сьогодні наш друг.

— Треба порахувати…