Читати книгу - "За браком доказів"

Я не міг цілком з нею погодитися. Все тут нагадувало часи, які вже ніколи не повернуться, мрії, які вже ніколи не сповняться. Усе тут нагадувало про те, ким я міг би стати, але не став.

Вголос я нічого не сказав. Натомість прискіпливо роззирався навколо.

— Доволі нужденний все має вигляд.

— Не біда, побілимо, і стане гарно.

— Чи по кишені нам оренда?

— Що ж, доведеться узяти ще кількох працівників, щоб було з ким ділити витрати. Я маю подругу, зацікавлену працювати з нами. А ти міг би оголосити конкурс на посади, хіба ні? У нашій сфері завжди знайдеться хтось незадоволений умовами праці, хто хотів би змінити контору.

Я підійшов до вікна, визирнув надвір. Стоматологічна практика навпроти, через дорогу, нікуди не поділася. Досі пам’ятаю, як пломбував у того лікаря зуб, завжди підозрював, що він економить гроші на знечуленні.

— Що скажеш, Мікаелю? Чудове приміщення, саме те, що нам треба!

Мені хотілося заперечити, але чув з голосу, як Сюнне неймовірно хочеться сюди перебратися.

— Так, я завжди можу поцікавитися серед колег, кому закортить з нами працювати, — кивнув я.

Не встигли слова злетіти з язика, як я про них пожалкував, але було вже надто пізно. Я лишень простягнув їй мізинець на знак підтримки, та з досвіду добре знав, що Сюнне тільки цього й треба.

Наступного дня я, не плануючи візиту наперед, зайшов до Рюне Сайма. Він вражено дивився на мене, коли я став на порозі.

— Мікаелю! Чим зобов’язаний такою честю? Лиш не кажи, що тобі знову потрібний адвокат!

Я засміявся.

— Та ні! Не завадив?

— Усе гаразд. Вип’єш кави?

— Залюбки!

Я помітив, як він змінився, став стрункішим, зник багрянець і одутлуватість на обличчі.

— Маєш гарний вигляд, — похвалив я обережно, бо останнього разу, коли я зауважив колезі, як він схуднув, виявилося, що в нього рак.

— Повністю змінив стиль життя, — пожвавився Рюне. — Покинув курити, не п’ю пива, правильно харчуюся…

— Нівроку!

— А я не мав вибору. Відлежав у лікарні Гаукеланн через тромби в судинах. Лікарі не панькалися, відверто сказали: або я міняю спосіб життя, або… бааах…

Рюне гримнув себе кулаком у груди, мовби демонструючи, як розривається серце.

— Ясно, — промовив я. — Це просто чудово! Сподіваюся, після стількох змін у житті тобі закортить іще щось змінити.

Рюне запитально глянув на мене.

— Ми з Сюнне хочемо переїжджати в нове приміщення, — пояснив я. — Нам потрібний компаньйон, щоб розділити орендну плату.

Рюне звів догори одну брову.

— Добросусідство контор? Чи ти маєш на меті щось більше?

— Спершу — так, а згодом побачимо, чи зуміємо створити порядну фірму. Що скажеш?

Рюне, гризучи кінчик кулькової ручки, відхилився на стільці, з відповіддю не квапився. Я його теж не підганяв, бо добре знав, що такий вже Рюне є. Рюне Сайм був останнім вовком-самітником у середовищі, у якому дедалі впевненіше домінували великі фірми.

— Можливо, не така вже й погана ідея, — нарешті озвався він. — Корисно щось міняти час до часу. І момент якраз слушний. Знаєш, що я просидів у цих кабінетах двадцять років? Колишній власник був людиною честі, та він недавно упокоївся, а його спадкоємці — жадібні шакали, хочуть подвоїти плату за оренду. Я з задоволенням вшиюся і пошлю їх до дідька!

— Чудово! — зрадів я. — Тоді можемо…

— Та є одна проблемка, — урвав мене Рюне. — Я вже від якогось часу не вовк-самітник.

Я здивовано глянув на нього.

— Що ти маєш на увазі? На дверях досі висить табличка з одним прізвищем — «Адвокат Рюне Сайм».

— Поки що… Ми з Бірґером Біркгауґом уклали угоду, що він перенесе сюди свою практику.

— З Бірґером Біркгауґом? Це ти кажеш про інспектора поліції?

— Колишнього інспектора.

— Йому ж уже, певно, за сімдесят!

Рюне звів догори брови.

— То й що? Гадаєш, пенсіонерів завжди треба списувати?

— Ні, звісно! Просто… я не знав, що він має свою практику.

— Має… Бірґер чудовий юрист. Давно дружимо. Якщо ми з тобою укладемо угоду, я не хотів би підставити друга.

Я зітхнув.

— Бери його з собою. І для нього в нас знайдеться місце.

— Рюне Сайм добрий фахівець, — сказала Сюнне. — Він мені подобається. А ось Бірґера Біркгауґа я не знаю, хіба траплялося мені кілька разів його прізвище в газетах. Який він?

Я стенув плечима.

— Коректний. Старомодний. Застібнутий на всі гудзики. Таке принаймні моє враження, але я теж не так уже й добре знаю цього чоловіка.

— Його любили колеги в поліції?

— Ні те, ні друге… Рюне каже, що з ним легко мати справу, та, попри все, людина він дуже стара. Сумніваюся, що подовгу затримуватиметься на роботі. Як я це розумію, його більше цікавить затишне місце, де він міг би хоч іноді відпочивати від своєї дружини.

— Доки він платитиме свою частку оренди, я не проти, — сказала Сюнне, зиркнувши на годинник. — Кваплюся на зустріч, а за годину прийде моя подруга Карла, познайомишся з нею. Лишень пообіцяй, що