Читати книгу - "Слідами історії бердичівського єврейства"

часів царизму єврейські погроми обминули Бердичів, але 5-6 січня 1919 р. в ньому відбувся один з перших погромів на Україні: 17 осіб було вбито, 40 — поранено, багато сотень пограбовано та побито. Його вчинили вояки «куреня смерті», які застосували насильство, вбивство та пограбування крамниць мирних жителів. Своїм декретом від 18 січня 1919 р. Директорія засудила цей акт і виділила 1 млн. гривень постраждалим від погрому єврейським сім’ям.

За переписом 1926 р. замість попередніх 80% євреї складали лише половину жителів міста.

Встановлення Радянської влади суттєво обмежило релігійне життя євреїв Бердичева: головна хоральна синагога була перетворена на «клуб войовничих безбожників», із, приблизно, 80 молитовних будинків, які існували до встановлення радянської влади, більшість було закрито.

Самодіяльне культурне життя на ідиш було активним в місті до середини 30-х років XX ст. Існувала сітка єврейських шкіл, в тому числі середніх. Видавалавсь газета на їдиш «Дер арбетер» («Робітник») з періодичністю 10 номерів в місяць. В 1924 р. в Бердичеві було сформовано перший на Україні суд з діловодством на їдиш. Поряд з українською та російською мовами, їдиш був визнаний однією з офіційних мов в ряді державних установ. В 1926 р. їдиш в Бердичеві назвали рідним 28584 особи із 30812 євреїв міста (92,77%). Працівникам Бердичівського краєзнавчого музею вдалось у 1928 р. зібрати 104 пінхаси (літописи усіх подій з життя єврейської громади) цехових єврейських молитовних зібрань, в яких розповідалось про виникнення цехів 104 спеціальностей, в яких працювало біля 4 тисяч ремісників.

Але вже на початку 30-х років XX ст. появились обмеження у використанні їдиш в державних установах. В середині 30-х років припинилось видання газети «Дер арбетер». Під приводом неперспективності спочатку зменшилась кількість шкіл на їдиш, а потім вони усі були ліквідовані. До початку Другої світової війни єврейське культурне життя в Бердичеві фактично припинилось. В 1937-1939 рр. сталінським режимом було репресовано багатьох представників інтелігенції, службовців і робітників-євреїв, поряд з такими ж невинними людьми інших національностей.

Історія Бердичева 20-30-x рр. XX ст. пов’язана з життям га літературною діяльністю єврейських радянських письменників Гарцмана М. Д., який загинув на фронті в 1943 р., Кагана А. Я. та російського радянського письменника Гроссмана В. С.

За переписом населення 1939 р. в Бердичеві проживало 62 тис жителів. 37,5% населення міста, або 23266 осіб, складали євреї. До літа 1941 р. з урахуванням природного приросту та міграції в місто біженців із західних і центральних районів Польщі, окупованих Німеччиною, єврейське населення Бердичева могло зрости до 25-26 тисяч осіб. Більша їх частина працювала на машинобудівному та шкіряному заводах, інших підприємствах і в майстернях. Бердичівські майстри модельного взуття, м’яких туфель, кольорового паперу користувались великою славою за межами міста. В Бердичеві була численна єврейська інтелігенція: багато десятків досвідчених лікарів, провізорів, хіміків, сотні вчителів, інженерів, техніків, бухгалтерів...

Десь через тиждень після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз почалась неафішована евакуація з Бердичева сімей відповідальних працівників, перш за все міськкому ВКП(б) та міськвиконкому. Своєчасної евакуації населення не проводилось. Майже весь автотранспорт підприємств і міських служб був реквізований для військових потреб в перші ж дні війни, транспорту для евакуації не було. Після бомбардування центральної частини міста німецькими літаками 4 липня 1941 р. з раннього ранку 5 липня сотні городян переважно єврейської національності на підводах, а тисячі пішки виїхали або пішли з Бердичева по дорозі на Ружин і Білу Церкву. Це був пік стихійної втечі. 5 липня 1941 р. мости через річку Гнилоп’ять були підірвані. Щоб вийти з міста, жителі західної частини Бердичева повинні були переправлятись на східний берег на човнах. Сотні єврейських сімей зібрались на залізничному вокзалі в надії, що буде ешелон на схід, але ешелона не було. Імовірно з Бердичева виїхало і пішло пішки до вечора 7 липня до 10 тис. осіб, що складало лише біля третьої частини єврейського населення. А ще ж перед німецькою окупацією в місті зосередилася частина єврейського населення з найближчих містечок і сіл.

7 липня 1941 р., на 16-й день війни, німецькі війська захопили Бердичів. Окремі акти розправ і терору по відношенню до євреїв мали місце з перших днів окупації. 7-8 серпня 1941 р. почалось масове виселення євреїв в гетто, влаштоване гітлерівськими палачами як збірний пункт перед масовою екзекуцією. Для гетто був виділений найбідніший район Бердичева між міським базаром і річкою Гнилоп’ять. Залишені євреями квартири тут же піддавалися грабуванню спочатку зі сторони німецьких солдат, а потім німецьких поліцейських. До 22 серпня 1941 р. все єврейське населення міста було переселено в гетто, де розташувалось в маленьких халупках, по п’ять-шість сімей, по декілька десятків осіб в кожній кімнаті.

В серпні 1941 р. нацистські окупанти розстріляли у внутрішньому дворі Бердичівського історико-культурного заповідника 300 євреїв, взятих із квартир, на вулицях, прилеглих до заповідника, а також багато військовополонених, комуністів, працівників радянських органів і громадських організацій — євреїв, українців, росіян — всього 960 осіб.

5 вересня 1941 р. нацистські окупанти розстріляли більше десяти тисяч євреїв Бердичева поблизу села Хажин, за 7 км від Бердичева, в тому числі більше тисячі найбільш сильних молодих людей, обманом вивезених з гетто нібито на сільськогосподарські роботи. Це покарання забрало з гетто майже усіх здатних до спротиву. В гетто залишились лише жінки, особи похилого віку, школярі та немовлята. В ході проведення ексгумації у 1944 р. в 24 могилах було виявлено 10656 трупів.

14 вересня 1941 р. в Бердичів прибула спеціальна зондеркоманда айнгзацгрупи «С», була мобілізована на «акцію» українська міська поліція. В ніч з 14 на 15 вересня район гетто було оточено військами. За один день 15 вересня 1941 р. багато тисяч євреїв було пригнано або вивезено окупантами та їх посібниками до 10 ям, які були зарання вириті по обидві сторони аеродрому поблизу населених пунктів Романівка, Шльомарка (нині Любомирівка) та Радянське (нині Романівка), і на краю ям по звірячі розстріляно. Багатьох дітей кидали в ями живими. Розстріли продовжувались і 16 вересня. Пам’ятний знак з рожевого граніту, встановлений на цьому місці, розповідає, що тут було знищено 18640 «мирних радянських громадян». Ми розумієм, що усі вони були євреями.

Бердичівська трагедія вересня 1941 р. була однією з перших в ході масового геноциду єврейського населення, здійснюваним нацистами в Європі і Радянському