Читати книгу - "Марта"

— А ви звідки, що родичів тут не маєте? — запитала дівчина. Що це в нього нормальних тем для розмов немає — самі політичні, подумалося їй.

— Та я свій, київський, лише не знаю, де зараз мама і сестра, — голос Івана бринів уже без агресії. — Мій батько працював у чехів на заводі «Гретер і Крива-нек», аж поки не отруївся денатуратом, коли під час війни заборонили алкоголь. Казали, що це пійло можна очистити сирою цибулиною. Брехня. Жили до війни на Шулявці. Але будинок наш зараз розбомбили. Звичайно, коли поляків переможемо, треба буде свою рідню знайти...

— То ви живете з тіткою? — запитав дівчину Герберт, якому було зовсім не цікаво слухати про життя Івана. Його водночас відштовхувала і приваблювала ця весела сміхотунка. Як на його смак, їй бракувало витонченості і, швидше за все, освіти. Натомість її життєва енергія й оптимізм були саме тим, чого зараз так бракувало німцеві.

— Так. Мої батьки з села. Але я ніяка не селючка! Я вже п'ять років живу в Києві! — гордовито сказала Марта.

Іван ледь витерпів, щоб відразу не перебити її:

— Марто, твоя класова позиція хибна. Так, селянство зараз не таке політично грамотне, як пролетаріат. Але ми підтягнемо його! Майбутнє — за людьми праці!

Марта промовчала, але вперта риска губів свідчила про те, що політичні розмови їй чужі й ані «селючкою», ні «робітницею» вона бути не хоче.

— Мабуть, ви посварилися з тіткою? — здогадався Герберт, знову обриваючи політичне патякання сусіда.

— Ага, — кивнула дівчина.

— Чому?

— О, на це багато причин! Сьогодні тітка послала мене на Хрещатик, 25, де вивішено дошки з новинами. Я й вирішила — коли вже вийшла з дому, то чому б мені не зайти до Маргарити. Це моя подруга. Вона мені й каже: давай зробимо модну зачіску! — Марта показала обрізані спереду локони, які вона вже встигла підкрутити. Решту волосся було дбайливо зібрано у вузлик на потилиці. — Отже, мені дісталося й за те, що затрималась, і за непристойну поведінку, бо ж, на думку Валентини Семенівни, все модне — вульгарне.

Поки дівчина безтурботно щебетала й показувала свою нову зачіску, мозок чоловіків виявив спільну рису — цілковите несприйняття теми Мартиного монологу. Вони лише зачудовано спостерігали за її пухкими губами, блиском очей і ямочками на гладенькій поверхні щік. Слова пролітали повз, немов мелодія віртуозного тапера в кінематографі. Тільки, на відміну від кіно, дівчина мала колір, об'єм і навіть запах. Приємний дражливий запах молодості.

— ...А я їй і кажу, як мене Маргарита вчила: я, мовляв, вільна жінка! — завершила свою розповідь Марта.

Іван весь спалахнув:

— Твоя тітка не розуміє, в якому часі ми живемо! Справді, жінка зараз повноцінний член будівництва нової держави. Тоді як розкладаються старі буржуазні правила життя, відбувається повсюдна її емансипація! Як звільняється селянин від пана, а робітник від капіталіста, так і жінка скидає кайдани домашнього рабства! — В молодому червоноармійцеві прокинувся вже натренований революційний трибун.

Втім, Іван отримав сьогодні не дуже вдячну аудиторію. Герберт слухав казенні фрази свого сусіда радше з ввічливості та обережності. На жаль, зморене інтелігентне обличчя погано приховувало його думки і почуття. Легка іронія так і крутилася на кутикові губ.

Марта ж слухала в піввуха. Їй було байдуже до політики. Її більше тішили нові враження, обличчя, всілякі цікавинки, що дозволяють відчувати смак і гостроту життя. Але свою неуважність вона компенсувала широкою посмішкою і бісиками карих очей.

Лише після проголошення невеликої промови Іван раптом збагнув, що Мартин учинок було продиктовано не політичними, а естетичними міркуваннями. Тому після паузи вже тихше, навіть трохи зні-чено, додав:

— Але, Марто, тобі також слід розуміти, що нова жінка повинна мати щось інше в голові, ніж зачіска.

— Що зроблено, те зроблено, — закрила тему дівчина, яка хотіла б почути комплімент або схвалення, а не нудні повчання. Їй їх і так вистачало.

Але Іван не вгавав:

— Для чіткої аргументації своєї позиції тобі необхідно читати правильну літературу, підвищувати свою класову грамотність, так сказать! Якусь книжку і я міг би тобі дати...

— Ну, поживемо — побачимо, — невизначено відповіла Марта.

Ночами стій в черзі по хліб.

У місті не тече вода по трубах,

Не мився ти вже десять діб,