Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

Незабаром хлопець так втягнувся в дорогу, що навіть почав мугикати якусь пісеньку. Сонце піднялося вище, почало припікати. «Цікаво, як же зараз може бути ранок, — розмірковував Ярослав, — невже я просидів на вулиці цілу ніч і не помітив? Геть не пам’ятаю ніяких степів біля нашого міста… Поля — так, є, але це ж не вони… Може, мене викрали інопланетяни, зробили якісь експерименти, стерли пам’ять і повернули назад на Землю?» Ярик недовірливо хмикнув сам до себе, але про всяк випадок оглянув себе, чи нема яких-небудь наслідків експериментів. Нічого, як і слід було очікувати, не виявив.

У височині пронизливо-блакитного неба радісно терлінькала якась пташина, ліс залишився далеко позаду, і тепер навкруги була суцільна одноманітна зелень. Ярослав ішов і йшов, йому вже здавалось, що в цілому світі не лишилось більше нічого — тільки він, цей степ і дорога. «Гарно як! — думав хлопець, — але куди я йду? Навіщо? Куди прийду і що там робити? Як шукати дорогу додому, чим їхати, якщо немає грошей? Нічого не зрозуміло. І де велосипед? Від батьків точно влетить, якщо я його не знайду».

Велосипеда було не на жарт шкода. Цього ровера вони разом з татом довго вибирали по інтернету, потім ще довше чекали, доки він приїде по пошті. Зате скільки було радості, коли Ярослав уперше осідлав двоколесного друга! Вони з татом півдня по черзі їздили спочатку навколо будинку, а потім перебралися в парк. Мама дзвонила до них, сміялася й примушувала бодай прийти пообідати…

Раптом погляд хлопця за щось зачепився. Попереду, на узбіччі, жовтіло щось незрозуміле, точніше звідси було не розгледіти. Пришвидшивши ходу, Ярик поспішив туди. Хм… Отут було чому здивуватись — на землі, підклавши під щічку кулачок, спала дівчинка, на вигляд дев’яти або десяти років. Жовта сукня була пом’ята, обличчя замурзане, руки пошкрябані. Попри це, вона безтурботно усміхалася уві сні. Поки хлопець, застигнувши безмовним стовпом, розглядав свою знахідку, дівчинка солодко потягнулась і розплющила очі:

— Привіт! А ти чого тут стоїш? Підемо далі разом? Ти відведеш мене до мами? Мене звати Світланка, але всі називають мене Кнопкою, а тебе як звати? — чарівно посміхаючись, засипала оберемком питань.

— Чекай, чекай! Стоп-стоп-стоп! — Ярослав навіть руки підняв, щоб зупинити цей нескінченний потік або хоча б зменшити його швидкість. І заговорив, підбираючи слова й відчуваючи себе на диво дорослим:

— Я не знаю, де ти живеш і де твоя мама. Більше того, я навіть не знаю, де я і як тут опинився. Але, хоч місцевість мені не знайома і, взагалі, ситуація незрозуміла, думаю, далі нам варто піти разом. Я не вмію няньчити маленьких дітей, але ж не лишати тебе тут саму? Ти як, не проти?

— Мене зовсім не треба няньчити! — обурилася Світланка, — я вже доросла, просто втомилася так довго йти і їсти хочу. А тепер ти будеш моїм прекрасним принцом, врятуєш мене, нагодуєш, у нас будуть зручні ліжка, щоб переночувати, й багатезно цікавих пригод! І людожери! І дракони! І котлети! Багато котлет! І пиріжки!

Ярослав стояв і не знав, сміятися йому чи плакати після такого виступу своєї маленької, але дуже енергійної супутниці. Врешті-решт махнув рукою:

— Ходімо, фантазерко. І, до речі, мене звуть Ярославом.

Іван Тарасович, голова ради старійшин, сидів у кріслі й насолоджувався чашечкою кави. Делікатний кавовий аромат плив по кабінету, стелячись над робочим столом, оминаючи бронзову настільну лампу, з цікавістю торкаючись корінців книг у шафах, і, трохи поблукавши в занавісках, вилітав у прочинене вікно. З вулиці чувся дружній перестук будівельних інструментів — то ремонтна бригада лагодила центральний фонтан.

Іван Тарасович відпочивав. У нього видалась рідкісна можливість просто посидіти, нікуди не поспішаючи. Не було ніяких термінових справ, усі укази підписані, вказівки роздані, заплановане виконується і не потребує втручання. Як усе-таки добре інколи просто відпочити, подумати про життя-буття…

На столі загорілась м’яким жовтогарячим кольором кришталева куля. Хтось хотів вийти на зв’язок.

— Ну, звичайно, — сердито буркнув голова, — усе було занадто добре, щоб тривати довго. — Слухаю, — Іван Тарасович активував кулю дотиком руки.

— Гарного дня, — у кришталі з’явилося зображення Хранителя, — ти мені терміново потрібен біля озера Рівноваги. Щось тут дивне діється, я такого за всі роки ще не бачив.

— Небезпека?

— Та ж кажу, що не зрозуміло тут нічого! Підходь, будемо разом думати. І Сірка поклич, у них там у магічній школі бібліотека велика і давні рукописи є, може, згодиться.

Через деякий час усі троє вже стояли на березі.

— Бачите, — показував Хранитель, — як завжди, 27 планет. Коли на якійсь з них прорив негативної енергетики, зображення чорніє. Варто доторкнутись до нього, воно збільшується, і ми можемо побачити, в якій саме точці планети небезпека.

— З усією повагою, шановний Хранителю, — втрутився в цей монолог пан Сірко, — чи не можна ближче до теми? Те, що ви розповідаєте, нам прекрасно відомо.

— Ех, молодість-молодість…. Завжди ви кудись квапитесь, поспішаєте…

Чотиристадвадцятирічний Іван Сірко на це зауваження тільки посміхнувся.

— Зверніть увагу, усі зображення покриті темним туманом. Це загадка номер 1. А номер 2… Ось придивіться сюди: бачите золотисті лінії, що простяглися від деяких планет до Іктура? У кого є які здогади, що все це значить?

Усі задумались. Першим тишу