Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

— Так. Все добре.

— Пішли? — Подруга взяла до рук светра. Куди вона його проводжає, на 8 поверх? Я знала, що Льока хоче просто покурити в під’їзді. Адже вдома я заборонила, і все одно злилася неймовірно. Коли за ними зачинилися двері, я пішла в свою кімнату, з-під ліжка дістала коробку. В ній лежало багато всякого, у тому числі одне фото десятирічної давнини: на ньому Вадим обіймав мене міцно, я сміялася. Тоді я була найголовнішою людиною в його житті, а він — в моєму. Тільки це я зрозуміла дуже пізно, здається.

Льока все не поверталася, звісно я подумала, що може щось сталось. А може просто не всиділа на місці. Тим паче майже сутінки. Взявши до рук ліхтарика, я вийшла з квартири. В під’їзді було тихо. Вітер свистів у щілини в старих стінах. Я почула якесь шарудіння за ліфтом. Зробивши пару кроків мене ніби обдало холодною водою — мій Вадим і моя подруга сплелися у вирії взаємної пристрасті. Він обіймав її обома руками, цілував, я знала які спокусливі ці поцілунки! Вони настільки були захоплені, що і не почули, як я вийшла до них. Ледве чутно він прохрипів: «Пішли до мене…» Ліхтарик випав із рук. Глухим стуком вдарився об підлогу і покотився до ніг Вадима. Вони обоє підстрибнули від несподіванки. Яку палітру почуттів можна було прочитати на їх обличчях! На Льокиному — страх і зніяковілість. На Вадимовому теж страх. А потім вираз обличчя змінився на якесь незрозуміле для мене почуття. Очі були засліплені пристрастю, але він якось зухвало на мене дивився.

— Я… Пробачте. Тебе довго не було… Я… Просто… Занепокоїлася… — Сльози самі котилися по щоках. Хвилина, і я вже була на вулиці. Мені не вірилося в те, що я побачила. Мій коханий був з іншою, інша — моя найліпша подруга. Я втратила його. Зрозумій мене, я все розрахувала. Мала надію, що він ходить до нас через мене, що невдовзі ми будемо разом. Я хотіла розказати йому, яка була дурепа, як насправді кохаю його. В моїй уяві ми були вже разом і дуже щасливі. Не вірилося в те, що сталося. Поки все це скупчувалося в моїй голові, настали сутінки. Я опинилася в сквері, на протилежному боці мого району! Не питай, чим я думала. Тоді я зовсім не думала. А схаменулася запізно. Було холодно і моторошно. Стало важко дихати, зараз мені терміново потрібно повертатися додому. Але я вже не бігла, а дуже швидко йшла. Адже через страх у мене виникла думка, що мене почують, якщо я побіжу. Мої ноги були ніби скуті, замість прискорювати кроки вони уповільнювали їх. На вулиці було дуже вогко. Дув неприємний холодний вітер. Порожні вулиці міста навіювали моторошні передчуття. Тиша давила на мене. Тоді, вже не вперше, я подумала про те, що може не варто поспішати? Залишитися посеред цієї вулиці й чекати, що буде далі? Скільки цих істот? Які вони? Що буде зі мною? Такі думки, час від часу, відвідували не тільки мене. Іноді, вранці, люди знаходили знівечені тіла, або взагалі, хтось зникав, повністю. Ще гірше було, коли ще вчора жива людина перетворилася в ЩОСЬ. ВОНО було і не людиною і не мерцем. Не уявляй зомбі, це не так. Люди ставали нічим, безвольним харчем для справжніх потвор. Від цієї думки мені стало ще страшніше. Ні, покінчити з собою можна було і більш гуманним засобом. Тим паче, я не могла собі цього дозволити. В мене були сім'я та друзі… При згадуванні Льоки, я відчула знов укол ревнощів, і все — таки. Мені неймовірно пощастило — всі мої рідні були живі. Заради них і я повинна жити. Якби я була одинока, то пішла би в ніч разом зі своєю Береттою і подивилась в очі страху. Покінчила б з існуванням. Прожила би декілька хвилин борючись за життя, а не тремтячи від кожного шарудіння. Я глибоко зітхнула. Моє волосся було мокре від туману, який безжально згущався навколо мене. Крім того, я відчувала, що за мною спостерігають. Може, це хтось із вікна? Але всі вікна вже були щільно закриті стальними фіранками. Додому залишалося метрів 200, коли почався мій жах. Уяви туман, через який ти не бачиш довше ніж на пару метрів. Сутінки. Тиша! Т-И-Ш-А! І раптом, звідусіль роздаються незрозумілі лунаподібні звуки. Ці звуки руху чогось. Спочатку десь далеко, а потім десь близько. Я забула про Вадима і Льоку. Мабуть, в той момент, я навіть не пам’ятала як мене звати, було лише єдине бажання — вижити. Вітер подув ще дужче і раптом затих. Недобрий знак. Далі все відбувалось ніби в уповільненому темпі: щось схопило мене за ноги та потягнуло. Я впала на живіт, вдарившись ліктями об асфальт. ЩОСЬ безжально тягнуло мене. Біль була різкою по всьому тілу. Але в той момент я твердо вирішила жити. Щосили я забила ногами. Вони вдарялися об істоту поки нарешті не відбилися. Далі я бігла через нестерпний біль. Істота несамовито волала, переслідуючи мене. Мені потрібно було себе чимось захистити, я чудово усвідомлювала, що мені не вдасться втекти. За рогом школи була гора каміння, я звернула туди. Вхопила перший ліпший. В цю мить ЩОСЬ вже догнало мене, я щодуху почала молотити по ній. На руках я побачила кров. Кров, розумієш! Я второпала, що воно смертне. Страх відступав. Руки вщент розбили голову створіння. Воно впало і не рухалось. Тяжко дихаючи я стояла над своїм повергнутим ворогом. Велику частину сховав туман, але те, що я бачила, було головою, до того як по ній пройшовся камінь. «Потворність», єдине слово яке виникло в голові. Поки я переводила дух, мене обступило ще декілько істот. Мої вуха чули їх. Очі вирізняли деталі їхніх жахливих тіл: ось хвіст, як у велетенського скарпіона, лапа-клішня, сіра обвуглена шкіра. Камінь безсило випав зі знесилених рук. Схоже, це кінець.

— Ви, здається, щось загубили. — Це що? Голос? Справжній чоловічий голос? Може, мене вже вбили й це тільки здається? Але ж ні. Уявляєш, позаду мене стояв чоловік. Він наче примарний вершник. Туман оповів його мужню статуру, від якої чомусь сходило червоно-помаранчеве світло. Голий