Читати книгу - "Гуляйгора"

себе в дзеркало. Одне око знову здалося більшим, друге — меншим. Таким він виглядає й на шкільному фото. Шия худа, червона після грубого рушника, а комір застебнеш — він завеликий, як хомут на лошаті. Краще вже ходити розхристаним. Чуб як чуб, але, мабуть, доведеться підстригтися під такий «бокс», як у хлопців міських. Ні, він не зовсім невдалий з лиця Павло Чепель, шкода тільки, що ніс трохи довгий і гострий. Не ніс, а пташиний дзьоб. Є й гірші, правда, носи: то маленькі, як пупи, або округлі, вузлуваті, схожі на бульби, є й такі видовжені, як у нього. Ну, та йому мало діла до інших. Свій же він з деякого часу «формує», притискає рукою і тримає якнайдовше, а вночі навмисне лягає вниз лицем і занурюється носом у подушку. Ніс у нього не батьків, і не материн, а чорті-чий… Може, й ніс, зрештою, підправиться, вилюдніє. З роками відбуваються з кожним якісь зміни. Он у четвертому чи в п'ятому класі, здається, не ріс він зовсім, усі чисто ровесники обігнали його — і Микола Лісовий, і Наталчин брат Онисим і, що було найстрашніше, Леся. Учитель Семен Трохимович і той помітив, що дуже помалу росте Павло Чепель, поставив його на фізкультурі десь аж останнім. Він тоді відчував себе ображеним, нещасливим. Кілька днів не ходив до школи, відбріхувався перед матір'ю, що голова болить. Чіплявся за грушу і висів так, доки вистачило сили, хотів, щоб тіло витягалося. Грубі набойки припасував до черевиків, а всередину запхнув по кілька устілок.

Старався, щоб Леся ніколи не застала його босим. Ну, а згодом, коли вже звик потроху і до своїх незручних черевиків, і до свого місця на уроках фізкультури, раптом помітив: росте! Власні штани навіть засвідчили йому про те. То, було, опускалися аж на черевики, як він їх не підсмикував або не затягував ремінець, а це ніби хтось підкоротив холоші. Нові мати пошила на виріст, і Павло знову затривожився. Щодня прикидав, чи видно шкарпетки, як через плече озирнутися. Зате ж і зрадів, одягнувши якось старі, ш;об матері допомогти на городі. Вони кінчалися десь біля литок. У той день викинув з черевиків усе, що намостив був, і відчув полегшення. Що там не кажи, а жити обманом, нехай і незначним, річ непристойна.

Згадав Павло й про батька, як той часто всідався з Яном під грушею і розпочинав гарячі дискусії. А Дзеніс зітхав: якби не Чемберлен, не Пілсудський, давно б над світом маяв червоний прапор. І над його Латвією. Або ще журнал принесе, надісланий родичами з Риги. В ньому все не так, як у наших журналах. То жінок напівроздягнутих показують, то священиків з хрестами на грудях… З Яном Дзенісом цікаво і Павлові погомоніти, багато людина знає і про Париж, і про Лондон, що десь аж за морем, царів і королів бачив. Павло поважає латиша. Чесний він, роботящий. На гітарі добре грає.

Ось батько перехопив погляд сина:

— Далеко зібрався?

— Гляну, яке там кіно сьогодні.

— Ну, то не моє діло. Паняй. Хто там є в хаті?

— Надія. А мати на базар пішла.

— Ти їй, звичайно, і водички витяг, і дров нарубав?

— Ні ще… Не встиг. А дрова є, ціла купа за сараєм, — спокійно виправдовується Павло.

— Ага. Самі нарубалися. — Батько енергійно, піднявши над головою картуз, витирав тильним боком руки пітну голову. — Іди вже, як зібрався. Але не забувай — насамперед треба допомагати по хазяйству. Кіно не втече.

— День великий, — уперто мовив син і топтався на місці, ніби не наважувався все ж таки без дозволу йти із двору.

Обоє вони знають, що нині не батько, а він, Павло, дає матері гроші. Здавалося б, нічим хлопцю дорікати. Але так повелося в них: на кожному кроці повчає старий Чепель сина, показує, що де не так лежить в них. Боїться, щоб той не виріс ледачим. Надію менше смикає, а Павлові щодня роботу знайде, коли той повертається додому. Та й сам батько, правда, з ранку до ночі щось робить. Призвичаївся землю копати, натискає дерев'янкою на рискаль, той аж подзенькує.

Тільки тоді, як батько увійшов у подвір'я і причинив за собою хвіртку, Павло, нарешті, попростував вулицею. На батька не гнівається, жаліє його, не може спокійно дивитися, як той припасовує щодня свій протез. Особливо боляче йому, коли бачить, як купається в річці: синій зморщений обрубок теліпається за батьком. Каліцтва свого Чепель не соромиться, а Павлові за нього тяжко. Будь ти проклята, війна, що зробила трударя-хлібороба безсилим навіки! Ще ж солдатові Іванові Михайловичу Чепелю з Гуляйгори тридцяти не було, як вибухнула під ним кайзерівська міна. дерев'янці, з палицею в руці батько не такий уже й безпомічний, а ось на річці чи вдома, коли вранці стрибає від ліжка до свого манаття на ослоні, на нього важко дивитися. Смуток огорнув Павла. Троє їх таких у Гуляйгорі — безногих: батько, недалекий сусід Петро Ситник (на візочку їздить) та Іван Приз — із моряків-чорноморців, волочить праву ногу після тяжкої контузії.

Усіх трьох їх найчастіше бачить Павло на базарчику, який збирається вранці біля монастирської брами. З того торговиська й Чепелі якийсь чинш мають. Мати всякий дріб'язок несла: щавель, кріп, цибулю, а коли й десяток яєчок, трохи квасолі. То на глечик молока заробить, то на півфунта м'яса або сала. Базар — єдине місце, звідки гуляйгірці раніше приносили додому гроші. Так було, скільки Павло пам'ятає. Тепер — інакше. Є колгосп, є підсобне господарство будинку інвалідів Червоної Армії, можна заробити. Відтоді, як став і Павло свій пай додому приносити, умовляв матір, щоб не базарювала більше. Та вона своє казала: не може, мовляв, дивитися, коли на городі кріп, щавель пропадають задарма, а без них борщу не звариш.

Розділ