Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Тату, я дуже люблю тебе, завжди любила. І знаю, що ти завжди хотів для нас тільки найкращого, що для всієї родини ти завжди робив усе, що міг. Але я вже не можу розігрувати театр і робити вигляд, ніби нашого Гонзи не існує й ніколи не існувало. Подумай про це, будь ласка. Добраніч.

Я лежу, голова на подушці сповнена якогось неспокою. Ніби коли струснеш скляною кулькою, а в ній сипле сніг. Лампочка на тумбі світить, я дивлюся на свій аркуш із написами, на позначене ТАТО й кажу собі, що занадто просто все це собі уявляла.

Вранці, ніби нічого й не сталося, готую на кухні сніданок. Тато причалапав на милицях, ми привіталися, його обличчя вже лагідніше, зрештою він посміхається й запитує, що буде сьогодні на обід. Мені відлягає від серця, за сніданком я розповідаю йому, як влітку люблю походжати роттердамським ринком, і що любить їсти Фредерік, і що я готую йому помідорну підливу й фруктові дріжджові кнедлики[1].

— Я хочу сходити до мами на кладовище, — промовляю до батька.

— Автобус їздить у село лише двічі на день, дівчинко. Вранці й увечері.

— Пусте, усе одно я думала, що нам потрібна буде автівка. Я хочу зустрітися з багатьма людьми, та й із твоїми оглядами в лікарні так буде зручніше.

— У мене немає грошей на авто.

— На вживану автівку мені вистачить, тату.

— Я не можу ходити з тобою й шукати її просто зараз, — піднімає він милиці в повітря.

— Я куплю сама, не бійся.

— Ти? Тебе одурять, ти жінка…

Він уперше мене насмішив, я заледве не розхлюпала каву. Гучно сміюся, а він дивиться на це й поводиться доволі дивно.

— Тату, я купувала автівку в Голландії, Фредерік би з цим не впорався. Я купувала авто в Америці…

— В Америці? І де б це?

— Ми з однією дівчиною купили старий шевроле у Нью-Йорку. І поїхали на ньому на Захід, а коли подружці потрібні були гроші на зворотний авіаквиток до Лівану, то в Сан-Дієго ми знову продали свою автівку.

Тато мовчить, я прибираю зі столу й готую два пакети, аби сходити за продуктами.

— І в магазин на авто було б зручніше. Раз на тиждень я їздитиму до супермаркету в передмісті, там дешевше.

Я дзвоню у двері двоповерхової вілли в тихому районі. Відремонтований фасад, новий паркан, ворота для автівки на дистанційному управлінні, помічаю я. Мілада з’являється у дверях і йде доріжкою до мене, щоб відчинити хвіртку. Ми обіймаємося, не можемо відвести одна від одної погляд.

— Ти чудово виглядаєш! — повторює вона. — А я от набрала вагу. Розумієш, постійно сиджу в офісі, купа проблем.

Всередині я вже нічого не впізнаю, ми сидимо у вітальні, де двадцять два роки тому стежили разом за новинами австрійського телебачення про катастрофу на Чорнобильській електростанції.

— Батьки мешкають на першому поверсі, — каже Мілада й показує мені за кавою альбоми, повні фотографій.

Двоє дітей, відпустка біля моря, сімейні свята. За хвильку я вже виснажена, але це не закінчується. Потайки стежу за її обличчям, доки вона пальцем показує мені на картинки. Темні кола під очима, зморшки, просто так удома на дивані, без макіяжу. Адвокатська практика йде добре, вони купили землю й квартиру в центрі, це інвестиція, для дітей, зайвим не буде. Чоловік балотувався під час останніх місцевих виборів у мерію, доньку відправили на рік до Америки за обміном, їй зараз чотирнадцять. Я маю встати й потягнутися, підходжу до вікна й дивлюся на вулицю. Вона не очікувала, що я з’явлюся, згадує випускні іспити й те, як їздила до мене в село. Раптом замовкає.

— Не треба було про це починати, так? Вашого дому вже немає…

— Нічого страшного, Міладо…

Вона собі не уявляє, як можна так довго бути не вдома, але діти підуть у світ, вони мають пообтертися, каже, синові дванадцять, йому подобаються мови, ми б хотіли, аби він вчився в університеті десь за кордоном. Я дивлюся на неї, уже трохи не тямлячи, про що ж вона говорить. Я люблю її, але чи це все ще та сама Мілада? Де наші дівчачі секрети? Яка тепер їм ціна? Зрештою, після паузи вона запитує, як я.

— Ми з другом маємо гостел, — кажу я, — уже третій рік поспіль. Поки що мені це подобається. Постійно щось відбувається, зустрічаєш людей із усього світу.

Вона розпитує про Голландію, чи є в мене діти, як батьки. Вона не знала про маму. Лякається. Уже минуло тринадцять років, як це вона не знала? Перепрошує. Неприємно це все.

— Нічого,