Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що — син!

У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: — Йване, Максиме, рукам волі не давай!

— Злазь! — гукнув Іван. — Я тобі, обормоту, зараз дам!

— Ех, ви!.. — проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! — нарешті знайшов він.

— Ой! — зайшовся Максим Колиберда. — Ах ти ж…

Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві — ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току — завжди іменувалися нероздільно соціал–демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал–демократи похилились на буржуйський бік — годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки — і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так — було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив–таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.

Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.

Кров і вирішила все.

Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і — аж ніяк неждано від його дебелої комплекції — миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.

— Яке ти право маєш сина мого убивати?

Іван підніс вгору на двох руках щупле Максимове тіло і розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усієї сили.

Та хвіртка в цю хвилину зірвалась з петель, і в подвір'я вскочив парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками», з гармонією за плечима.

— Наших б'ють! — лементував парубок. — Гей, Нарцисе! Сюди!

Данило теж стрибнув вниз з своєї вишки:

— Батьку! — гукав він. — Схаменись, батьку!

— Боженьку! Мати–заступнице! — голосили Меланя з Мартою.

Діти — Брилеві, колибердівські, числом десять, — зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховав голови під фартухи.

З вулиці в розчахнуту хвіртку ринув натовп. Сусіди хапали старого Бриля за руки й за плечі:

— Йване! — гули сусіди. — Та Бог з тобою!

Старий Максим вже сидів на землі, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху він не міг добути голосу з грудей, і йому здалось, що Іван давив його за горло і — задавив. Марта з Тосею схилились над ним і обтрушували глину з празникового піджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:

— Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, зніми камінь із серця…

Саме в цей час з вулиці з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярність її, або, поправніше, лиха слава — дуже значна. Гучний гомін враз ущух, дівчата сполохано сипонули врозтіч, а поміж натовпу покотився тривожний шелест:

— Нарцис!.. Нарцис!..

Постать, названа «Нарцисом», і справді була примітна з себе: височенна на зріст, як кажуть, плечі — «косая сажень». Голову велетневі покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина–безрукавка, наче кирея, а з–під неї визирала біла сорочка, вишита хрестиком на всю широчінь грудей, сині шаровари і жовті чоботи на підківках. В руці — цілий сніпок різнокаліберних пензлів та щіточок для малярських робіт. «Нарцисом» цього ґевала тільки прозивали по–вуличному,