Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Великі вої вже давно покинули Замкнуте коло Долі».

Вересень 1914 р.

Улітку 1914-го — у свої двадцять років — Максим Рудинський уперше гостював у дядька Йосипа на Кубані. То аж туди завіявся материн козацький рід у сиві часи, коли рештки запорожців були змушені переселитися на Кавказ.

Пам’ятаючи свого славного предка — запорожця Максима Маламуру, в честь якого його й було названо, Максим захоплено прийняв збори кубанського війська. Казали, козаки готуються «воювати турка» — саме так, як це робив його прославлений предок.

Максим просився у військо добровольцем. Поки йшли збори, ніхто не знав, де і як будуть воювати кубанці. Кілька полків станичників сформували і відправили на Західний фронт, куди потрапив і дядько Йосип. Максим чекав другу чергу і вже місяць тинявся в таборі на зборах.

16 жовтня 1914 року все навколо прийшло в нервовий рух. Станичники казали, що імператор Микола Другий оголосив війну Туреччині. Саме цього дня турецькі кораблі раптово напали на рейди Севастополя і Одеси. Крейсери під турецькими прапорами обстріляли торговельні й військові судна в бухтах і відійшли назад у море.

Тепер усі знали: воювати будуть зі споконвічним, знайомим ворогом, з яким воювали діди, прадіди й прапрадіди — запорожці. З турком. Сорок років тому турка били. І сто років тому — били. І триста років тому — також били! Тому станичники знаходились в піднесеному, радісному і збудженому настрої — ось і прийшла їхня черга. Війна! За те й мали козаки в станицях привілеї, і земля була не поміщицька — їхня! Кожне село на Дону й на Кубані мріяло мати статус станиці, а заробити його могли сини своєю хоробрістю! І горе станиці, яку за якісь провини — або й просто за списком — розжалували в село. Кожна сім’я виряджала на війну одного-двох, а то й і три, і п’ять воїнів. Кожний кубанець брав свого коня й свою збрую, інколи шаблю чи гвинтівку. Казали, що кубанські станиці зібрали на війну більш як 20 кінних полків — тобто майже 22 тисячі вершників.

Максим потрапив у Козачу дивізію, яка мала три полки: Запорізький, Уманський і Кубанський. Уже наприкінці жовтня дивізія перейшла турецький кордон, який проходив по річці Аракс.

«…Шаблі козаки використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в шість чвертей, зате дуже гострі: „як рубоне кого, то так надвоє й розсіче — одна половина сюди, а друга туди“. Леза шабель вкладали у дерев’яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова „пхати“), часто прикрашені на кінці, біля руків’я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.

Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що навіть у їхніх піснях завжди називалася „шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою…“»

Осінь 1914 — весна 1915 pp.

— Шашка должна бить льогкой, как пєро, острой, как брітва і гібкой, как лоза. Кто носіт тяжолую шашку — тот нє надєєтся на умєніє! — казав майстер-черкес Абдулвагід Рамазанов Максиму, коли кував йому шаблю. Кував клинок два тижні, поки Рудь відлежувався в черкеському аулі після поранення. Ще навіть не був в боях — їхали з полком через перевал, як раптом звідкись згори бахнули постріли. Поранили двох козаків, а Максиму куля ковзнула по литці. Добре — коня не зачепила…

Загартовував Абдул розжарену шашку вітром, верхи на коні — бо тільки обвітрена гірським повітрям на швидкості, знаній тільки самим майстром, сталь набувала твердості з поверхні, і гнучкості всередині.

— Чем ми біться будем среді гор отвєсних? Шашкамі рубіться будем. Шашка не обманєт, коль рука нє дрогнєт! Так сказал великий Ахмад Автурінскій!

— А хто він був, той Ахмат? — питав знічев’я Рудь.

— То вєлікій кавказскій гєрой, — казав йому вкотре Абдул, і Максим дрімав знов на зручному глиняному лежаку біля самої кузні.

Достоїнства шашки Абдулвагіда Рудь не раз оцінив у боях з турками пізньої осені 1914-го. Сніг до пояса, мороз до тридцяти градусів! Обмерзлі пальці, діряві черкески. Тільки шаблі начищені до блиску! Такими прийняли кубанці поєдинок з відбірними військами Евер-паші. Відірвана від тилів, напівголодна і роздягнена Кавказька армія просувалась далеко в глибину ворожих земель. Запорізький полк кубанців переправився з правого берега річки до станції. Командира полку убило. Пластуни і кіннота кілька разів ходили в атаки. Коли битва за станцію була майже програна, в бій кинули останній резерв — дві сотні кубанських розвідників-пластунів. Ті перейшли вбрід льодяну листопадову річку й мокрі й беззвучні виникли, мов привиди, в тилу ворога. Мовчки, без єдиного пострілу зійшлись врукопаш, багнетами покололи турків, й відкинули, ошелешених, далеко за місто.

У тому бою Рудь з пластунами захопив дві ворожі гармати, за що був нагороджений Георгіївським хрестом четвертого ступеня.

Тієї зими шашка Абдулвагіда не раз рятувала життя Максиму.

Та свою справжню і дивовижну шаблю він добув, як і личить козаку, в найкровопролитнішому і важкому бою.

…Полк ішов у розвідку в Персії, виславши вперед три офіцерські роз’їзди — три відділи кавалерії. Внизу блищала старовинна річка Євфрат. Максим багато читав про неї в університеті, — про «колиску цивілізацій». Таємниці шумерів, перша писемність, клинопис — Рудь ніколи не думав, що колись опиниться тут як… завойовник.

Кіннота курдів пропустила роз’їзди вперед і вирубала їх упень. Вісім тисяч диких курдських