Читати книгу - "У нетрях темнолісу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Імена, — розважала вона. — Де тролі були б зараз без них? Імена приборкують диких тварюк Темнолісу, роблять нас тими, ким ми є. Як мовиться у приказці, ніколи не куштуй юшки без назви. О, Живчику, як я переживала, коли й у три роки ти не мав ще імені.
Живчиковим тілом перебіг дрож. Він знав, що кожен померлий без імені лісовий троль приречений вічно блукати безкраїм небом. Та ба, обряд надання імені не можна було здійснити, поки дитина не вимовить свого першого слова.
— Невже, матусю, я й справді був таким без’язиким? — запитав Живчик.
Спелда відвела погляд.
— Твої вуста не зронили ані слова. Я вже починала думати, чи ти, бува, не вдався у свого прадіда Візиля. Той теж мовчав, ні пари з уст, — вона знову зітхнула. — Отож на твій третій день народження я вирішила будь-що провести обряд. Я…
— А прадід Візиль був схожий на мене? — перебив Живчик.
— Ні, мій хлопчику, — відповіла Спелда. — Ані серед Деревохватів, ані серед інших сімей ще не траплялося троля, схожого на тебе.
Живчик легенько смикнув себе за пасмо.
— Скажи, я потворний? — запитав він.
Спелда пирхнула. Коли вона так робила, її пухкі щоки надувались, а сірі, мов деревні вуглинки, очі зникали у складках шорсткої шкіри.
— Я б не сказала, — заперечила вона. Спелда нахилилася до Живчика і з-за спини обійняла його своїми довгими руками. — Ти завжди будеш для мене моїм чудовим хлопчиком.
— То на чому я зупинилась? — запитала вона, трохи помовчавши.
— Іменний обряд, — нагадав їй Живчик.
Хлопець так часто чув цю історію, що вже сам не сказав би напевно, де тут його власні спогади, а де — сама розповідь. Коли зійшло сонце, Спелда второваною стежкою рушила до межового дерева. Там вона оперезалася мотузкою, прив’язавши другий її кінець до величезного стовбура, і рушила в темні хащі. То була ризикована подорож: мало того, що в Темнолісі на мандрівця щокроку чигали небезпеки, так ще й мотузка щомиті могла зачепитися за корча і порватись. А для лісового троля не було більшого лиха, як загубитися в хащах.
Хто збивався з дороги, той міг стати легкою здобиччю темнолесника — найстрашнішої істоти з усієї дикої звірини Темнолісу. Не було троля, який не жив би в постійному страху спіткати це жахливе чудовисько. Та й Спелда сама частенько лякала своїх дітей оповідками про лісове страшило.
— Якщо ти й далі будеш таким вередливим троленям, — казала вона часом, — то тебе вхопить темнолесник!
Спелда дедалі заглиблювалася в Темноліс. Зусібіч лісову тишу розтинало виття та крики невидимих звірів. Спелда ні на мить не випускала з рук амулетів та оберегів, якими була обвішана її шия, і молилася за швидке та щасливе повернення.
Кінець кінцем, використавши всю довжину мотузки, Спелда витягла з-за пояса ніж — іменний ніж. Власне, то було щось більше, як просто ніж. Його спеціально змайстрували для її сина, як майстрували для всіх дітей лісових тролів. Такий ніж був важливим елементом іменного обряду і по досягненні дитиною певного віку переходив у її власність.
Міцно стиснувши колодку, Спелда дотяглася до найближчого дерева і, як вимагав звичай, відтяла від нього шматок деревини. Ця крихітна часточка Темнолісу мала підказати їй ім’я дитини.
Спелда не гаяла ні секунди. Всі її думки були тільки про одне: звук ударів міг привернути чиюсь, можливо, смертельно для неї небезпечну, увагу. Скінчивши, вона затисла шматок деревини під пахвою, сквапно повернулася назад, і, відв’язавшись від дерева, рушила додому. У хижі, двічі поцілувавши дерево, вона кинула його у вогонь.
— Імена твоїх братів та сестер з’являлися відразу, — пояснювала Спелда. — Ґлянцкулька, Щирзело, Тьхупирхало — усе всім зрозуміло. А от коли дійшло до тебе, то дерево тільки те й робило, що тріщало та шипіло. Темноліс відмовлявся давати тобі ім’я.
— Але ж я його маю, — мовив Живчик.
— Так, справді, — погодилася Спелда. — Завдяки Жмутобородові.
Живчик кивнув головою. Він так добре пам’ятав ту оказію.
Жмутобород тоді щойно повернувся у селище після того, як розвіялися чари тривалого закляття. Живчик пам’ятав, як усі до одного тролі мов діти раділи з того, що ельф-дубовик знову з ними. Бо Жмутобород, який чудово знався на лісових премудрощах, був їхнім порадником, напутником і провидцем. І саме до нього, а не до кого іншого йшли лісові тролі зі своїми бідами.
— Коли ми добулися старезного сон-дерева, де він жив, там уже товклося повно тролів, — розповідала Спелда. — Жмутобород сидів у своєму коконі птаха помагай-біди, і розповідав, де то він був і що бачив у мандрах. Та досить було йому уздріти мене, як його очі широко розплющилися, вуха заворушилися. «Що скоїлося?» — сполошився він.
І я розповіла йому. Я розповіла йому все. «О, заради всього святого, опануй собою», — сказав ельф. А тоді тицьнув пальцем у тебе. «Скажи мені, — попросив він, — У що замотана шия цього малюка? Що воно за штука?»
«Його нашийна вовняна хустка, — відповіла я. — Він нікому не дає доторкнутися до неї. І ніколи з нею не розлучається. Його батько колись спробував забрати її — мовляв, хлопець уже переріс такі дитячі цяцьки. І що ж? Він згорнувся клубочком і плакав, плакав, аж поки ми віддали йому цю шматину назад».
Живчик знав, про що йтиметься далі. Він уже стільки разів чув це раніше.
— Тоді Жмутобород сказав: «Дай-но її мені» — і вп’явся у твої оченята своїми величезними чорними баньками — всі ельфи-дубовики мають такі очиська. Є у світі речі, які бачать тільки вони, а для решти вони неприступні.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У нетрях темнолісу», після закриття браузера.