Читати книгу - "Кам’яне яйце"

Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.

— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.

— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…

— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.

— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.

— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.

— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…

— Фредерік Мелвін.

— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.

Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.

— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…

— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.

— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.

— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?

— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.

— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.

— Мені видається, що ви несправедливі.

— Антуан сам хоче, щоб я його так сприймала… Повірте, він цілком щасливий. І ми з Ярчиком щасливі. Все гаразд… А ви до нас у якій справі?

— До Антуана в мене цілком конкретна пропозиція ПЦЕР, саме для Антуанового характеру, для його вдачі. Так нам здається… А з вами мені просто хотілося познайомитися особисто.

— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.

— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…

— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.

— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?

Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.

— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?

— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.

Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.

— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…

— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…

Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:

— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я розповідаю йому казочку.

— Радий був познайомитися з вами. Пробачте за несподіване вторгнення і мою безцеремонність… До побачення.

За вікнами вже майже темно. Пізній осінній вечір. В пам’яті — лагідна крижана усмішка. І прихована відраза.

11 жовтня 1923 року.

Гертруді Стайн та Алісі Токлас.

«… Вперше в житті я зрозумів, як закінчують життя самогубством лише тому, що накопичується занадто багато справ і проблем і кінця їм не видно. Малокорисне відкриття… Нью-Йорк дуже красивий, особливо в районі Бродвея і Уолл-стріт, куди взагалі не пробивається сонячне світло, хіба що випадкові промінчики. Але що за люди там мешкають! За весь час я не побачив, щоб хтось усміхнувся. Перед біржею один щось малював на тротуарі жовтою й червоною крейдою, вигукуючи: «І послав він туди свого єдиного сина. І послав він єдиного сина померти на шибениці…» Натовп, що зібрався довкола, мовчки слухав. Бізнесмени, клерки, розсильні. «Перепало ж хлопцеві» , — сказав хлопчик-розсильний, звертаючись до приятеля. Прекрасно. Є справді красиві будови. Нові. Цікаві форми. Через триста років люди будуть приїздити сюди із Європи і їздити в туристичних автобусах. Мертві, занедбані громаддя, як у Єгипті…

Нізащо не погодився б жити там. Вже час їхати в лікарню…

ХЕМІНГУЕЙ»

Фредерік вийшов надвір. Темно. Ніч. Кволі зорі над головою. Голос далекого прибою, голос моря. Мелвінові було кепсько. Тієї миті він нікого не поважав — ні себе, ні Марту, не поважав Миколу Рамара і навіть Антуана, якого він ще не бачив. Антуан, мабуть, справді химерний горішок.

Ноги самі несли його. Досить довго він взагалі не задумувався, куди йде. Нічні ліхтарі. Довкола них — хмарки дрібної комашні. Легкий вітерець. Його кроки ситаловою доріжкою голосно відлунювали.

Вийшов знову до головного корпусу. Два освітлені вікна. Микола? Він чекає? І зрозумів, що просто не зможе не побачити його