Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.

— Римма зранку ходить до школи?

— Еге.

— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

— Завжди, — відповів Бухов.

— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було — стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.

— Може. А золота монета?

— Теж загадка.

— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.

— Звісно, — слідчий увімкнув запалювання і пожартував: — Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка — теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

— Куди тепер, Денисе? — він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

— У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище — Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

— Гм, відмінниця, — зауважив Тополюк. — Напевне, отримає золоту медаль.

— Серйозна, — відзначив Бухов. — До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

— Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, — Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

— Є Майя Борисівна? — запитав у неї Бухов.

— Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою — чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

— О, у нас гість з прокуратури, — привітно заговорила вона.

— Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, — відрекомендував товариша Бухов.

— Дуже приємно. Майя Борисівна, — і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

— Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? — стурбовано запитала. — Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

— Хотілося б, звичайно, але… — слідчий розвів руками. — У нас всього кілька запитань.

— Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? — намагалася вгадати мету їхніх відвідин. — Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.

— Ні, Майє Борисівно, — вимушено посміхнувся Бухов. — Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

— Прізвиська?! — здивувалася директорка. — Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

— А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, — попросив Тополюк.

— Хм… — директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: — Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… — У неї не вистачило пальців на руках. — Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх — старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні — сусідці Римми Полякової.

— Виразні прізвиська, — не приховав свого задоволення Денис. — Навіть Шейх…

— А насправді — Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, — з гордістю сказала директорка.

— Яким же видом спорту він займається? — запитав Тополюк.

— Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, — повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

— Хто його батьки?

— Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

— А де батько?

— Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий — Шейченко Віталій.