Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Глянути б на нього, — сказав Денис.

Майя Борисівна підозріло глипнула на них.

— Невже він щось скоїв? — в її голосі зазвучали недовірливі нотки.

— Наче нічого, — відповів Бухов. — У вас нема його фото?

Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.

— Є, у мене є альбом, — схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. — Тут шкільна спартакіада…

Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.

— Дозвольте взяти це фото? — директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. — А де він живе?

— Недалеко звідси — за школою, біля дубового гаю, — пригнічено мовила Майя Борисівна. — Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?

— Розбився.

— Як?! На чому?!

— Упав і…

— Дуже покалічився?

— На смерть.

— Боже… — зблідла директорка. — На смерть… На… на машині? велосипеді чи?..

— Випав з вікна, — Бухов не дивився на неї. — Нам би зустрітися з його класним керівником.

— Хвилиночку… — Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. — Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…

— Його мати ще нічого не знає.

— Горе, ой горе… — директорка встала. — Я зараз пришлю класного керівника — Морохову Аллу Остапівну.

Полишила кабінет. Бухов і Тополюк кілька хвилин помовчали, пригнічені переживанням Майї Борисівни. Як їм дасться зустріч з матір’ю Віталія?

— Ти звернув увагу, Денисе, на характеристику Шейха? — порушив мовчання оперуповноважений.

— Еге, порядний хлопець, — задумливо відповів слідчий. — Але де він узяв імперіал? І передсмертне «кривий»…

— Одначе факт: кривого бачили жінки.

До кабінету несміливо увійшла висока, струнка жінка років тридцяти, одягнута в синій трикотажний костюм і білу блузку, русоволоса. На видовженому обличчі застиг вираз розгубленості, сірі очі волого блищали.

— Я Морохова, класна керівниця, — тихо сказала.

— Сідайте, Алло Остапівно, — приязно запросив слідчий. Почекав, поки влаштувалася поряд з ними за приставним столом, і вибачливо продовжив: — З важкою звісткою ми завітали до вас, але така наша робота.

— Я розумію, — і Морохова прикусила губу, щоб не заплакати.

— З якого класу ви ведете 10 «в»?

— З восьмого.

— І Віталія?

— І його.

— Три роки… — Бухов замислився і спроквола запитав: — Що він за людина? Як вчився, характер? З ким товаришував? Як поводився?

— Людина… — класний керівник задивилась у вікно. — Він лише формувався як людина. Вчився добре, на уроках сидів тихо, не сперечався з вчителями, урівноважений, слухняний, не курив, брав участь у шкільних заходах — на вечорах, малював карикатури в нашому «Крокодилі», у колгоспі під час трудового десанту працював краще за деяких. Знаєте, Віталій навіть приборкував класного бешкетника Мазуницю: зиркне на нього — і той відразу переставав, як кажуть діти, «виступати». Його поважали в класі, юнаки наслідували Віталія — старалися перейняти його ходу, жести, вимову.

Пролунав дзвінок на перерву, і Морохова замовкла. За мить школа сповнилася приглушеними голосами і гулом, які долинали крізь оббиті дерматином двері. Вчителька прислухалася.

— Це ж скоро випускні екзамени, бал… Аж не віриться, що на ньому не буде… — і вона поспішно витягла з рукава хустинку, притулила до очей. — Вибачте, не можу… стриматись…

— Ми розуміємо, — співчутливо сказав Тополюк.

— То Шейченко був лідером у класі? — запитав Бухов.

— Ні, але його вплив… непомітний, ніби він соромився чи не хотів верховодити, — пояснила Морохова. — Признатись, я почувалася спокійною, коли Віталій в класі.

— А він часто пропускав уроки? — поцікавився Тополюк.

— Не часто, але траплялося: виїздив на змагання або на тренувальні збори.

— Хто його батьки?

— Мати — телефоністка на міжміській станції, а батька нема — помер. Віталій одинак, його мати завжди відвідує батьківські збори, допомагає ремонтувати школу, — розповідала класна керівниця сумним голосом. — Лагідна жінка… Як вона переживе?..

— З ким дружив Шейченко? — підключився до розпитування Бухов.

— Є Біронським Ігорем і Апостоловим Аркадієм. Нерозлучна трійця, всі займаються боротьбою дзюдо, але це не впливає на їхнє навчання, навпаки: Аркадій та Ігор теж вчаться добре і поводяться пристойно. Коли б так усі… — Морохова зітхнула. — Хлопчики одягаються однаково і стрижуться коротко — не запускають патли.

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

— Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, — Тополюк присунув до неї альбом. — Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

— Ось Ігор, а це — Аркадій, — показала і звела брови. — А де?..

— Ми взяли карточку Віталія, — заспокоїв її Бухов.

— І ці візьмемо, — сказав Тополюк.

Біронський — буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

— А хто їхні батьки? — поцікавився слідчий.

— Батько Біронського майстер-годинникар, мати — продавець. У Апостолова — обоє інженери.

— У вас є серед старшокласників Кривий?

— Такого прізвища нема.

— А щоб кульгав?

— Теж нема.

— Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… — сказав Тополюк.

— Прийоми