Читати книгу - "Чорний вовк"

— Такого там немає… — засміявся начальник.

— Немає, — люто кинув поручик. — Можна збожеволіти. Геть усе звичне, усі ці переповзання на пузі і таке інше. Ви пам’ятаєте трьох братів Вернерів, які скуповували силонову білизну і панчохи, щоб пошити з них новий цепелін? Прекрасний спосіб перебратися через кордон. Але в тому була, товаришу начальник, романтика! А сьогодні! Сідаєш в автомобіль і спокійно їдеш. Взаємовідносини консолідуються. Певно, судетські німці в Західній Німеччині також консолідувалися, авжеж? Отже, далі… Інга Тіфбах, іхтіолог. Так само по-німецькому, по-французькому і по-англійському. Іхтіолог. Якою ж це мовою?

— Грецькою. Звідки вона?

— Мюнхен. Водогосподарська установа, якщо я правильно переклав. А іхтіол має відношення до опіків.

— Так само, як і до риболовлі, Пепічку. Вони, певно, хочуть десь коло Мюнхена влаштувати рибне господарство і тому послали сюди спеціаліста, щоб подивився. Адже у нас риборозведення поставлене найкраще в усій середній Європі. Візьміть порівняйте ці паспорти із зведенням Інтерполу і працюйте далі. Не сушіть собі голови.

— Якби ж ми були не так близько до кордону, — зітхнув поручик і заглибився у зведення Міжнародної поліції.

Інга Тіфбах приїхала напередодні до чехословацького кордону в затишному великому автобусі. Вона звикла до риску і зовсім не думала про своє завдання.

Природа не наділила Інгу вродою. Це була вже немолода жінка з різкими рисами обличчя. Все це вона прекрасно знала і з розумною покірливістю примирилася з долею, а тому її трохи здивували швидкі несміливі погляди, які на неї іноді кидав тридцятирічний чорнявий красунь, що сидів у ряду через прохід попереду.

Він читав. Але вже через кілька секунд вона зрозуміла, що він тільки вдає, що читає. «Може, я помиляюсь», — подумала Інга Тіфбах і, щоб пересвідчитись, озирнулася: чи не сидить за нею інша жінка. Але ні. За нею, зручно вмостившись, розкинувся в кріслі незграбний промисловець з Кельна над Рейном. «Тепер я знаю, — сказала вона собі, — що цей чоловік не зводить з мене очей. Треба більше стежити за собою».

Промисловець час від часу засинав, а прокинувшись, розмовляв із своїм сусідом, схожим на адвоката. Говорив якось сердито. Здавалося, що він сердитий і тоді, коли його долає сон, — голосно фиркав і навіть притупував ногою. І завжди, коли прокидався, починав лаятись, не приховуючи своєї люті.

— Тут ще можна лаятись, — сміявся адвокат, — але там, за кордоном, стежте за своїм язиком. Там за такі розмови попадете за грати.

Промисловець важко зітхнув.

— Це я знаю. У «Франкфуртен цайтунг» повно таких випадків. Але я завжди думав, що це пишеться для того, аби відговорити нас від поїздки до Чехословаччини. Та коли й ви так кажете!

Він замислився на мить і враз знову розпалився.

— І це вони називають свободою слова! — Потім, нахилившись до адвоката, спитав: — А звідки у вас відомості про них?

— Немає у мене ніяких відомостей, і їду я туди вперше, — сухо відповів адвокат. — Просто я так думаю. Можливо, ми з вами читаємо одну газету.

— У нас теж досить теревенять, — зітхнув промисловець і, перш ніж знову заснути, пробурмотів, що на цю небезпечну подорож він наважився тільки тому, що хоче з’ясувати, як живуть робітники без капіталістів.

— … Адже, — він позіхнув, — одного чудового дня все це може статися і в нас…

— У нас ні, — суворо заперечив адвокат.

— То я б перебрався до Америки. Якщо переможе Голдуотер… — І він заснув своїм сердитим сном.

Інга сиділа і думала. Її непокоїла одна думка — хоч, здається, й абсурдна. «Сподобатись йому я не могла, — говорила вона собі. — Але він здається мені знайомим. Не люблю, коли люди здаються знайомими, а я не можу пригадати, де їх бачила. Як на сміх. Він схожий на прокурора».

І враз думки зупинились. Інга знову, бачила перед собою зал суду, де судили групу гестапівців. Це може бути один з засідателів того суду. Вона уважно розглядала їх тоді — цих людей треба знати. Але цей, здається, не схожий на жодного з них.

На тому суді, незважаючи на обстановку в Західній Німеччині, гестапівців суворо покарали. Вона знала, що прокурор одержав багато листів з погрозами і якимись пропозиціями, але з’ясувалося, що він непідкупний і не боязкий.

Цей спогад схвилював Інгу.

Автобус наближався до чехословацького кордону, і розмови почали стихати. Тих, хто їхав сюди вперше, гнітив страх.

Чорнявий красень ще раз повернувся і подивився на неї. Інга зрозуміла, що він не захоплюється нею, а вивчає її. Та його очі закривали сині окуляри, які змінювали обличчя. У жодного з засідателів на тому суді не було окулярів. «Я починаю втрачати розум, — занепокоїлася Інга. — Вони все ж таки не можуть знати, що я виїхала сюди. Сумнівно, щоб вони знали. мене, хоч їх ніколи не можна недооцінювати».

Їй спало на думку, чи не їде цей чорнявий до Чехословаччини з тією ж метою, що й вона. «Попереджаю, що вони ні в якому разі не повинні перехопити це, — сказав шеф Герстнер перед самим її від’їздом. — А є відомості, що вони теж охотяться за цим!»

Вона задивилась на красеня. І знову заспокоювала себе. Але в цю мить ще одна думка страшенно схвилювала її.

Дах автобуса був зроблений з зеленого прозорого плексигласу. Навіщо ж тоді в такому приємному освітленні темно-сині окуляри?

Другого дня секретарка районного народного комітету стомлено зітхнула.

— Я вже, здається, допрацювалася. Точно знаю, що заклала в машинку аркуш паперу, а конверт зі штампом поклала на столику, з правого боку. Папір у машинці, а конверта немає.

— Стільки галасу, Геленко, через якийсь конверт, — зауважив референт. — Він був заадресований?

— Ні.

— Ну то що ж сталося, Геленко?

Проте у секретарки були свої турботи. Сиділа і підраховувала на пальцях:

— Тут був той Кадержабек, що хоче їхати