Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Тому ти до мене й прийшов?

— Не тільки до тебе. Це любителі, і, цілком можливо, вони підуть на ризик. Пошлють якусь бабусю в першу-ліпшу антикварну крамницю, щоб та здала кавник. Отож, коли щось таке побачиш, то примічай. Ти знаєш, це себе окупить.

І він усміхнувся своєю кривою усмішкою, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб. То була неймовірна усмішка. Кутики рота в радісному усміху підіймались угору, а верхня губа їхала вниз. Виникав конфлікт двох суперечливих сил, у якому жодна не перемагала. Для обличчя Скіпки наслідок був руйнівним. Воно набирало такого вигляду, ніби він силкується стримати нудоту.

— Отже, я одержую від страхувальної компанії невеликі комісійні, — пояснив він. — Дуже скромні. Але, якщо мені дають розумну інформацію, яка допоможе взяти слід, я ділюся ними. Завжди.

І він ще раз усміхнувся своєю незвичайною усмішкою.

— Але це трохи ризиковано? — запитав я. — Що буде, як ті хлопці дізнаються, що ти вихопив награбоване з-під самого їхнього носа?

— Ризиковано? — повільно мовив Скіпки. — Авжеж. — І знову всміхнувся. — Якщо вони про це дізнаються — запрошую на поминки. Я — в головній ролі. Це так само певно, як амінь у кінці молитви. Тому я й можу бути відвертим лише з таким, як ти. Хто вміє тримати язика за зубами. Якщо вони знайдуть мене, то заодно відвідають і моїх приятелів.

Добрий мені приятель, подумав я, але змовчав. Одначе вирішив не прилучатися надто ревно до Скіпчиного полювання за комісійними. Я не збирався нікого запрошувати на свої поминки. Принаймні найближчим часом.

А дивні загалом ці гіацинти. Не назвеш їх гарними квітами. Вони мають вигляд скоріше штучних, мало не пластмасових, їх колір завжди нагадує мені рекламу жіночої білизни. Рожевої або білої. Останнім часом з'явився і сміливіший варіант, блакитний. А запах наводить на думку про мило й ту парфюмерію, яку вживають у громадських місцях.

Та з цим нічого не вдієш, думав я, стоячи біля вікна й дивлячись на білий гіацинт на підвіконні. Обабіч нього горіли дві свічки. Язички полум'я танцювали, віддзеркалюючись у темній шибці. Йшов сніг, полій, немов блискучий сталевий панцир, наповзав на скло. Різдвяна зірка із соломи висіла на червоній стрічці посеред вікна. Так, із цим нічого не вдієш, гіацинт незамінний, коли треба створити різдвяний настрій. Аромат гіацинта, запах стеаринових свічок, сніг за вікном. Це і є різдво.

У кімнаті гомоніли гості. Я обернувся. У старій кахляній грубці потріскував вогонь. Свічки в гарних свічниках блищали, мов червоне дерево, язички полум'я відбивались у тьмяному сріблі. Низенька стеля з перехрещеними сволоками, яскравий східний килим на дощаній підлозі. У Еріка було гарно. І він учинив дуже мило, запросивши мене на святвечір.

Я усміхнувся, побачивши його біля вікна в невеликому вишуканому кріслі у стилі рококо. У своїй рожевій сорочці, темно-синіх штанях, підперезаний широким поясом з великою срібною пряжкою, він мав імпозантний вигляд. Ерік — один з моїх колег, які мешкають у Старому місті. Жив він неподалік, і ми звичайно обмінювалися послугами. Коли мене не було, моїх клієнтів відсилали до нього, і навпаки.

Він був старим парубком, істориком мистецтва й естетом. Любив людей і не міг лишатись один. У нього за столом кожен слушно вважав себе бажаним гостем, та й на частування нарікати не доводилось.

Вранці того ж таки дня, ще до відкриття виставки, я ходив у музей, щоб спокійно і без метушні подивитися «Шведські скарби». Зателефонував Андерсові Бруну, як він просив. У нього самого не було часу проводити мене по залах. Але він пообіцяв дати мені в гіди зі своїх працівників асистента на ім'я Бенгт Хеллер.

Коли близько дев'ятої я підійшов до музею, Бенгт Хеллер уже чекав мене за скляними дверима, відчинив їх і подав руку. Темний англійський костюм і темна сорочка поло підкреслювала якусь первісну похмурість у всьому його вигляді. Чорна чуприна, темні, глибоко посаджені очі на блідому обличчі й чорна шпакувата борода. Він не усміхнувся, а лише пробурмотів своє ім'я, і здавався якимсь затурканим, роздратованим. Бенгт Хеллер, звичайно, вважав, що напередодні різдвяного вечора в нього є справи важливіші, ніж особисто показувати виставку якомусь торговцеві антикваріатом.

Мовчки піднялися ми широкими сходами під світлими фресками Карла Ларсона, мовчки увійшли в демонстраційні зали. Спочатку він супився й не дуже ділився своїми знаннями. Та трохи згодом пожвавішав, показував експонати, розповідав про історію кожної речі.

— Видно, що ви на цьому добре знаєтесь, — сказав я. — Мабуть, чимало попрацювали над виставкою?

Він кивнув головою.

— Майже два роки. Фактично це моя ідея. Я довго все обмірковував, одначе не всі поставилися до моєї пропозиції серйозно. Та коли стало ясно, що виставку чекає успіх, тоді вже не бракувало ні інтерв'юерів, ні фоторепортерів.

Я нічого не сказав, але з його роздратованого тону зрозумів, що він почував себе ошуканим. Хтось інший пожинає плоди його задуму, привласнив його дитя. Це було очевидно.

— А ось і окраса програми, — спробував пожартувати я.

Але він не усміхнувся, коли ми підійшли до вітрини з короною, скіпетром та державою короля Еріка. Майстерно влаштоване освітлення давало змогу благородному камінню іскритись, а золоту — жити своїм таємничим життям; тут наче віяло вітром історії, і в мене аж мурашки по спині побігли.

— Це лише підтверджує помилку, — тихо сказав Бенгт Хеллер. — Уся виставка — помилка.

— Що ви маєте на увазі?

— Самі тільки експонати. Окремі предмети, без зв'язку з історією. З живим народом. Позолочені символи, непотріб. Ось чим стала виставка.

— Ви несправедливі. Музей має показати шведські скарби. Він їх і показує.

— Цього мало. Дивіться сюди. Ось вони