Читати книгу - "Боцман з «Тумана»"

— Записуйте докладніше, потім не пожалкуєте, — сказав він, побачивши, що я перестав писати і почав розминати натруджені пальці. — Ви пам'ятаєте, Стендаль, говорячи про «Червоне і чорне», писав: «Читача здивує одна обставина — роман цей зовсім не роман». Те саме можу сказати і я. Якщо ви опублікуєте свої записи, ніхто не повірить, що все написане взяте прямо з життя…

— Так, ви маєте рацію! — сказав я, вкладаючи в польову сумку останній заповнений блокнот. — Справді, це готовий роман пригод. По суті ви могли б опублікувати цю річ самі.

Капітан Людов задумливо дістав з кишені прозорий портсигар — з тих, на виготовлення яких наші моряки використовували уламки збитих ворожих літаків. У портсигарі були не папіроси, а акуратно укладені грудочки пиляного цукру. Він запропонував грудочку мені, другу недбало поклав собі в рот. Цукор захрумтів на його міцних зубах.

— Дорогий товаришу, я пережив десяток таких романів. Але знаєте, хтось із письменників сказав: «Пережити роман — це ще не значить уміти його написати».

Уже тоді я почав помічати пристрасть Людова до літературних цитат. І він дуже ображався, коли співрозмовник говорив, що у названого автора немає цитованої фрази. В усякому разі, відзначу одне: капітан був начитаний глибоко і всебічно — і не тільки в галузі художньої літератури.

— Дивлячись для кого, — заперечив я з деяким запалом його останню цитату. — Для декого написати роман легше, ніж пережити хоча б соту його частку.

— Я маю на увазі хороші романи, — серйозно сказав Людов. — Так от, на справжній роман у мене немає ні часу, ні здібностей, а для поганого не варто старатися. А старатись доведеться все одно. Здається, Анатоль Франс писав про поширену помилкову думку, що написати поганий роман легше, ніж хороший? «Ні, — каже він, — і той і другий написати однаково важко: обидва потребують однакової затрати паперу і сил…» Але… — він поглянув на мене з легкою посмішкою, — тут у вас риск мінімальний. Матеріал говорить сам за себе.

Справді, переглянувши нещодавно свої записки, я не можу не погодитися з капітаном. Матеріал говорить сам за себе!

І перше, що постає в моїй уяві і проситься на папір, — це похід катера лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії, розшуки ворожих кораблів в осінню полярну ніч: перша ланка в ланцюгу дальших незвичайних подій.

— Краще дивитися, Фролов! А то коли б тобі чайка на голову не сіла! — крикнув Медведєв крізь вітер і опустив мегафон на вологу фанеру рубки.

Сигнальник Фролов ледве не впустив від здивування бінокль. Командир жартує наприкінці невдалого походу, коли катер уже повертається на базу, а торпеди, як і раніше, спокійно лежать на борту. Дивно, неймовірно!

Він поглянув скоса на командира. Старший лейтенант Медведєв стояв у бойовій рубці, як завжди, трохи згорбившись, насунувши на прямі суворі брови кашкета з емблемою, яка потемніла від водяного пилу. Сигнальникові здалося, що й обличчя командира, схудле від безсоння, відбиває приховану радість. Радість наприкінці невдалого походу!..

Каламутна висока хвиля вдарила в борт, довгими бризками облила обличчя, лінзи бінокля… Фролов протер лінзи, знову пильно повів біноклем по морю і небу.

Праворуч до самого обрію простягалась горбаста пустеля океанської води. Бінокль сковзнув ліворуч — виріс голий звивистий берег. Ребристі скелі чорними зрізами здіймалися над водою. Рваною піною злітали снігові фонтани прибою.

Океан глухо ревів. Ще білів у небі місяць, але вже сходило неяскраве полярне сонце. Наливалися рожевим соком довгі снігові поля в розколинах гірських вершин.

Знову бінокль ковзав по хвилях. Палуба піднялась і опустилася. Знову бризки вдарили у випуклі скельця, і Фролов протер бінокль хутряною рукавицею.

Цілу ніч катер танцював на хвилях уздовж берегів Північної Норвегії. За кормою другого корабля розвідувальної групи бігла яскрава водяна доріжка.

Одноманітно і грізно гуділи мотори. Невщухаючий вітер свистів у вухах. Обійшли гострокінцевий, прикритий плоскою хмарою мис, і палубу хитнуло дужче. Кипляча хвиля злетіла на бак, розлилася по настилу прозорою пінистою плівкою.

Так, Медведєв був радий. Він поривався в бій, усією своєю душею ненавидів ворога, але зараз відчував полегкість від того, що не зустрів ворожих транспортів. «З торпедами не повертатись!» Це було бойовим закликом, справою честі екіпажів торпедних катерів. Але довгі торпеди, мов величезні сплячі риби, поблискуючи золотом мастила, лежали в апаратах по ботах.

Катер уже лягав на зворотний курс, і Медведєв навіть дозволив собі пожартувати, а жартував він лише в хвилини душевного спокою і піднесення.

Він витер з обличчя гірку вологу бризок, які безперервно летіли, окинув поглядом свій маленький бойовий корабель.

Скільки разів на цій вузькій дерев'яній шкаралупці виходив він у відкрите море, дивився смерті прямо в розкриту пащу! Скільки разів, як зараз, навкруги гойдалася піниста водяна пустеля, тьмяні хвилі хижо вигиналися, котячись із безкрайньої далечини.

Палуба піднімалась і опускалася. Вдалині чорнів обривистий дикий берег. Тримаючись за поручні, моряки дивилися — кожний у своєму секторі. Фролов у довгополому кожусі намагався прикрити хутром коміра рум'яні хлопчачі щоки, не відводячи бінокля від очей.

— Значить, даремно моталися цілу ніч, товаришу командир? — запитав боцман Шершов, тримаючись за кулеметну турель.

— Повертаємося на базу, боцмане! — бадьоро сказав Медведєв.

І боцман теж здивовано поглянув на старшого лейтенанта. У командира недоречно задоволений голос! У старшого лейтенанта Медведєва, який потопив три кораблі ворога, мов скажений, пробивався до них, проривав будь-які вогневі завіси!

Із квадратного люка висунулася коротко обстрижена голова з веселими карими очима під випуклим лобом. Молодий моторист Сьомушкін, він же — катерний кок, надіваючи на ходу безкозирку, ступив на палубу, балансуючи з великим нікельовим термосом і склянкою в руках. Протанцював до рубки, став перед Медведєвим — роздягнений, в самій полотняній голландці, із стрічками, які розвівалися за спиною.