Читати книгу - "Зоряні крила"

байдужа. Вона і не чекала на оцінку. Вона прекрасно знала ціну свого вміння і зовсім не потребувала зайвих перебільшених оцінок, нещирих компліментів і солодкої хвали. Але все-таки самими куточками очей вона слідкувала за Крайнєвим. Вона чекала розпоряджень на завтрашній день і, може, все-таки кількох теплих слів.

Крайнєв закрив дверці машини.

— Завтра, Валю, — голос його звучав спокійно і навіть трохи ліниво, — ви підкинете мені машину точно о восьмій годині. Сьогодні ми чудесно покаталися. Керуєте ви справді прекрасно. Спокійної ночі.

Він ледве помітно уклонився і пішов по тротуару, з приємністю відчуваючи під ногами шорсткий асфальт. На вулиці Леніна цвіли каштани, і квіти, як білі свічки, прикрасили собою зелені масиви листя. Він помітив це тільки зараз. Він ішов помалу, роздивляючись будинки І трохи поводячи в такт ходи плечима. Багато чого доводилося йому побачити вперше. Цього будинку на розі вулиці Леонтовича раніше Юрій не помічав. Справді, бетон ще був зеленкуватим. З маленького старого будиночка тут зробили величезну бетонну брилу міжміської телефонної станції.

Низький гудок прорізав повітря. Юрій озирнувся. Відкрита чорна машина мчала вулицею. Валя сиділа за рулем, і вітер розвівав її пишне золоте волосся.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Юрій ішов уздовж вулиці Леніна. Навколо нього сновигали люди, швидко проходили великі групи молоді, по брукові котився величезний тупорилий автобус. Крайнєв ні на кого не звертав уваги.

Він дійшов до оперного театру і хвилину постояв, розглядаючи його, Над входом горіли величезні плафони. Просто перед театром у невеликому сквері зацвітали дві вишні. Як вони потрапили сюди, у центр міста? Крайнєв завернув за ріг і пішов угору по Володимирській.

Великий фонтан, освітлений зсередини електрикою, розцвітав, як екзотична квітка. За фонтаном темною руїною височіла купа землі, цегли і зруйнованих стін. Руїни Золотих воріт, центрального входу в древній Київ, у півтемряві здавалися величними і дещо таємничими.

Юрій трохи постояв біля невисокого парканчика, потім попрямував у глиб скверу.

Повз величний пам'ятник Богданові, через широку площу, поминувши темні алеї, він вийшов на Володимирську гірку, йому назустріч траплялися групи молоді. Кілька разів до його вух донеслося з пошаною вимовлене прізвище — «Крайнєв», — але він уже звик до цього і не озирався.

З маленької альтанки, з верху гірки відкривався чудовий краєвид на Дніпро. Юрій сів на лаву, витяг цигарки, закурив і став дивитися на пароплав, який, наче величезне сузір'я, плив до Києва.

На Подолі горіли яскраві ліхтарі. Їх було багато. Вулиці здавалися ілюмінованими. На Дніпрі тремтіли окремі вогники, і від кожного з них по воді тяглася блискуча доріжка. Дніпро, широкий і спокійний у вечірній темряві, здавався особливо могутнім.

Пароплав підходив. Юрій побачив білий плюмаж пари і почув басовитий гудок. Мелодійний бас довго коливався між Володимирською гіркою і задніпрянськими далями.

Зорі горіли в темному небі, великі і опуклі. З Володимирської гірки вони здавалися вже зовсім близькими. Інколи між ними з'являлися нові, зелені й червоні. З тихим гудінням вони кружляли між сузір'ями. Це літаки провадили нічні навчання.

Юрій сидів, дивився, курив цигарку, і дивно урочистий настрій опанував його.

Крайнєв умів передчувати вітер. Він знав, що через кілька секунд почнеться легкий і приємний вітрець з Дніпра. І справді, вітер почався. Ледве помітно ворухнулося листя кленів. Десь далеко за Дніпром з'явилася біла мла. Це над лугами, над низинами піднімався туман, і вітер розганяв його.

І разом з вітром знову прийшло почуття неспокою. Юрій озирнувся. На протилежному кінці лави сиділа дівчина. Темний капелюшок з неширокими полями лежав поруч неї. Дівчина сиділа, ні на кого не звертаючи уваги. Вона теж дивилася на пароплав. Вітер ворушив тонкий шовк її сукні.

Юрій не міг одвести очей. Якби його спитати, чи гарна ця дівчина, він не зміг би відповісти. Здавалося, ніби зник весь навколишній світ. Він дивився і бачив перед собою тільки це вродливе дівоче обличчя.

Дівчина помітила його захоплений погляд. Вона сиділа нерухомо, тільки тонкі, трохи випнуті губи стислися, наче ховаючи посмішку. Від цього на її обличчя ліг вираз суворого, трохи підкресленого спокою. Вона не звертала на його погляди ніякої уваги. Маленька книжка лежала на її колінах, і книжку цю Юрій прекрасно знав. Це були дослідження з теорії міжпланетних перельотів.

Крайнєв здригнувся. Він хотів спитати дівчину, звідкіля в неї ця книжка, і не наважився. Дівчина нічого не помічала. Юрій встав і, рангом відчуваючи, як обважніло все його тіло, пішов до виходу з альтанки. Він був певен, що дівчина не оглянеться на нього. При виході озирнувся. Дівчина сиділа нерухомо. Вітер висмикнув із гладкої зачіски пасмо темного волосся.

Крайнєв вийшов. Він ішов майже машинально, не розбираючи, куди йде і хто трапляється йому назустріч.

Опускаючись вниз по довгій темній алеї, Крайнєв вийшов на майдан Третього Інтернаціоналу. Там він мало не потрапив під автобус.

У Пролетарському саду було темно і вогко. Парочки сиділи на всіх затінених лавах. Освітлені лави залишалися вільними.

Крайнєв підійшов до урвища над Дніпром і довго дивився вниз. Вогні мерехтіли і переливалися на воді. Вони були зеленкуваті і нагадували очі дівчини. Вітер не припинявся. Він налітав з-за Дніпра, легкий і вологий.

Весняний парк, вечір, закохані і вітер викликали давно не відчуваний настрій. Захотілося і собі ходити от так під руку з дівчиною, теплою і ніжною, говорити їй чудні слова або розказувати фантастичні казки.

Вітер дужчав. Зорі на обрії зникли. Зі сходу надходила гроза. Далекі зірниці спалахували за Дніпром.

Було приємно зразу після тиші парку почути гамір великої вулиці. Не поспішаючи Юрій підходив до трамвая, який з Радянської площі йшов Володимирською вулицею і проходив повз оперу. У вагоні було майже порожньо, але Юрій став