Читати книгу - "Зоряні крила"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли людина залишається сама з собою наодинці, її поведінка часто стає принаймні дивною. Хто б міг повірити, що солідна людина, інженер і професор Юрій Крайнєв, може танцювати на одній нозі, вимахуючи у повітрі руками. Навряд чи хто зміг би добрати ритму й музики до цього танцю.
Юрій зробив ще одне, вже зовсім несподіване на і раптом став знову поважним і спокійним. Він тихо і повільно підійшов до вихідних дверей, але зачинив їх так міцно, ніби боявся, що його хтось заверне. Сходи помалу оберталися довкола нього і здавалися безконечними. В дитинстві він з'їжджав по поручнях, і по таких зручних і довгих прольотах було б дуже гарно проїхатися.
Він вийшов на вулицю, і весняні запахи, аромат весняного листя каштанів, дух мокрого теплого асфальту оповили його. Після кожного подиху хотілося швидше відчути ще раз цей неповторний смак весняного повітря. Юрій дихав глибоко і з насолодою. Вперше за багато років він так гостро відчував весну.
Гудок обірвав його думки. Він глянув: білява дівчина сиділа біля руля машини. Волосся її, важке, золоте, складало зачіску з. великих хвиль, його попереджали про нового шофера, але такого Крайнєв не сподівався. Він підійшов до машини, відкрив дверці і поставив ногу на підніжку.
— Товариш Крайнєв? — трохи здивовано запитала дівчина.
Їй сказали, що вона буде шофером у професора Крайнєва. Юрій на професора аж ніяк не скидався, і тому запитання було цілком законним.
Юрій усміхнувся. Це вже не вперше його професорство викликало здивування. Спочатку це тішило, але тепер він уже звик.
— Так, моє прізвище Крайнєв, — відповів він, уважно розглядаючи дівчину. Вона була, безперечно, дуже гарною.
— Професор Крайнєв чи його син? — все ще не вірила дівчина.
— Так, професор Крайнєв, — відповів Юрій таким тоном, наче сам дивувався, як це він міг потрапити в професори, і додав: — А нас як звуть?
Дівчина зашарілася. Вона помітила уважний погляд Крайнєва. Він розглядав її спокійно, не поспішаючи.
— Мене звуть Валя, — сухо відповіла вона. — Куди будемо їхати?
— Валя, — повторив Юрій. Погляд його спинився на пишному волоссі. На швидкому ходу у відкритій машині воно мусило розвіватися. — Так от, Валю, сьогодні ми не поїдемо нікуди. Я передумав. У такий вечір треба гуляти пішки. Одведіть машину і можете бути вільною. Сьогодні машина вже більше не буде потрібна.
Обличчя Валі спохмурніло. Топко вимальовані губи зійшлися в трохи презирливу посмішку.
Може, товариш Крайнєв боїться довірити їй свою дорогоцінну персону? Тоді хай він скаже одверто, і вдруге йому не доведеться гуляти пішки.
Крайнєв розсміявся розкотисто і з насолодою. Валя дивилася на нього обурено. Чого він сміється? Він глузує з неї? Він не може говорити з нею по-людському?
Юрій бачив, як дві сльозинки, народившись десь під віями, виростають у куточках очей, йому стало шкода Валі, і сміх обірвався.
Дверцята машини зачинилися з коротким стуком. Шкіряні подушки пружно увігнулися під вагою Юрійового тіла. Він ще раз глянув на Валю, на її почервонілі від гніву щоки, на прикушений краєчок нижньої, зовсім дитячої губи, усміхнувся і сказав:
— Ну, годі. Не гнівайтеся. Мені зовсім не хотілося вас образити. Це в мене якийсь дивний настрій сьогодні, Валю, — вже зовсім вибачаючись, додав він.
— Вам доведеться обмежити свої настрої, — сердито відрізала Валя. На її нижній губі залишився слід від зубів, дрібненьких і гострих. Юрій відзначив це цілком машинально і, щоб зовсім затамувати згадку про свій нетактовний сміх, сказав, що має півгодини вільних. Отже, вони можуть поїхати куди завгодно.
Міліціонери на перехрестях не встигали записати номер відкритої чорної машини, яка з шаленою швидкістю пролетіла вулицею Леніна, проїхала бульвар Шевченка і винеслася на Брест-Литовське шосе.
Юрій ніколи не боявся швидкості. Він розумів, що зараз Валя показуватиме свій найвищий клас водіння машини. Він не мав жодного сумніву в кваліфікації дівчини, і все-таки дрібні піщинки холоду почувалися поза шкірою, коли машина, нітрохи не зменшуючи швидкості, обходила високі вози з сіном або переганяла вантажні машини.
Вже посутеніло, ї зустрічні машини пролітали, як далекі сполохи. Машина мчала вперед, вириваючи з сутіні два потужні конуси світла.
Юрій глянув убік. Він сподівався побачити напружене обличчя дівчини і міцно стиснуті на ободі руля руки.
Валя сиділа цілком вільно. Здавалося, вона зовсім не керує машиною, а авто само обходить валки возів.
Юрій глянув униз. Синій промінчик освітлював число «100».
«Ого», з повагою подумав Крайнєв, тільки тепер розуміючи, чому з таким несамовитим свистом рветься повітря обабіч машини.
Точно через п'ятнадцять хвилин Валя повернула машину назад. Знову почалася гра навперейми з вітром. Юрій милувався з того, як спокійно ця маленька дівчина веде машину. Він сам міг керувати всіма машинами, аж до літака включно, і, звичайно, як ніхто, міг оцінити високу майстерність Валі.
Машина виїхала на пагорок, і вечірній Київ мерехтливими вогнями зайняв весь обрій. А просто над Києвом на фоні темного неба висіла велика зоря. Вона світилася червонуватим світлом і здавалася зовсім близькою. Марс здавався близьким і легкодосяжним.
«Коли прийде час і перші міжпланетні кораблі полетять у простір, тоді будуть потрібні такі пілоти, як Валя», думав Юрій. Вони спокійно сидітимуть за зоряними картами, обминаючи темні маси болідів — залишки мертвих світів. Вони вестимуть міжпланетні кораблі так само спокійно, як машину по асфальтованому шосе. І коли-небудь така ж сама Валя спалахне гнівом і закусить нижню губку, коли хтось візьме під сумнів її вміння провести міжпланетний корабель від Землі до Марса.
Машина зупинилася пружно, наче увіткнулася радіатором у густу масу повітря. Вони зупинилися біля будинку, де жив Крайнєв. Минуло точно півгодини з початку прогулянки.
Юрій встав і зійшов на тротуар. Валя сиділа зовсім
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряні крила», після закриття браузера.