Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Збоку, де за суддями сиділи елегантні пані й високоповажні гості, долинув шепіт. Не підіймаючи голови, я їм кажу:
– Тихіше, пані в перлах, які прийшли звідати нездорових емоцій. Фарс зіграно. Справу про вбивство успішно вирішено вашою поліцією й вашим правосуддям, тож ви маєте втішитися.
– Охороно, – гукнув голова, – заберіть засудженого!
Перш ніж я зникаю за дверима, до мене долинає крик: «Не хвилюйся, любчику, я тебе там знайду!» Це моя хоробра, шляхетна Ненетт горлає про своє кохання. Наші хлопці в залі аплодують. У них своя думка про це вбивство, таким ось чином вони показують, що пишаються мною за те, що я не розпустив язика й нікого не видав.
Після повернення в тісну кімнатку, де ми перебували до початку судового засідання, жандарми надягають на мене кайданки, коротким ланцюжком один з них з’єднує своє ліве зап’ястя з моїм правим. Мовчки. Мені хочеться курити. Сержант прикурює й простягає мені цигарку. Щоразу, як я затягуюся чи опускаю руку, жандармові доводиться повторювати мої рухи.
Стоячи я викурюю десь три чверті цигарки. Усі мовчать як риби. Тож, глянувши на сержанта, я кажу:
– Ходімо.
Зійшовши сходами в оточенні дюжини жандармів, я опиняюсь у внутрішньому дворику Палацу правосуддя. Автозак уже там. У ньому немає відсіків, десяток людей вмощуються на лавочках.
– Консьєржері, – коротко каже сержант.
КонсьєржеріКоли ми опиняємося на території останнього замку Марії-Антуанетти, жандарми припоручають мене старшому тюремному наглядачеві, який підписує папір – розписку про отримання. Вони йдуть, так і не зронивши ні слова, однак, перш ніж піти, – оце так дивина! – сержант тисне мені обидві з’єднані кайданками руки.
Головний наглядач мене питає:
– І скільки ж тобі впаяли?
– Пожиттєво.
– Не може бути!
Глянувши на жандармів, він розуміє, що це правда. Упродовж півсотні років тюремник, який усього набачився й добре знає мою справу, каже мені кілька добрих слів:
– От падлюки! Вони просто показилися!
Він акуратно знімає кайданки й люб’язно особисто супроводить мене в оббиту войлоком камеру, спеціально обладнану для смертників, божевільних, особливо небезпечних осіб та каторжників.
– Кріпися, Метелику, – каже він, зачиняючи двері. – Ми надішлемо тобі дещо з твоїх речей та їжу, що залишилася в іншій кімнаті. Тримайся!
– Дякую, шефе. Я тримаюся, запевняю вас. Сподіваюся, цей пожиттєвий термін стане їм упоперек горла.
Кількома хвилинами пізніше якесь шкрябання за дверима.
– Що там таке?
Голос у відповідь:
– Нічого. Я просто вішаю табличку.
– Навіщо? Що там на ній?
– Довічні каторжні роботи. Суворий нагляд.
Вони геть збожеволіли, міркую я. Невже й справді думають, що та лавина, що сьогодні звалилася мені на голову, може настільки мене розтривожити, що я піду на самогубство? Я досі тримався, мені не забракне мужності й надалі. Я боротимуся з усіма й проти всіх. І діяти почну просто завтра.
Уранці за кавою я міркую, чи варто подавати апеляцію. Навіщо? Хіба мені пощастить більше з іншим складом суду? І скільки часу доведеться змарнувати для цього? Рік, а то й півтора… І задля чого? Щоб отримати двадцять років замість пожиттєвого ув’язнення?
Оскільки я твердо вирішив утікати, кількість років несуттєва, мені на думку спадає фраза одного підсудного, який запитав у голови суду присяжних: «А як довго триває пожиттєва каторга у Франції, пане?»
Никаю по камері. Надіслав пневматичну записку дружині, щоб її заспокоїти, а також одній із сестер, яка всупереч усім намагалася захистити свого брата.
Усе закінчилося, завіса опустилася. Найбільше страждатимуть мої рідні, а бідолашному батькові, вочевидь, нелегко нести такий важкий хрест десь там, у далекому селі.
І тут я стрепенувся: але ж я не винен! Це справді так, але для кого? І кажу собі: «Тільки не здумай розважатися, розповідаючи, що ти не винен, бо станеш для всіх посміховиськом. Отримати довічне за якогось сутенера, а на додачу заявити, що його прикінчив хтось інший. Ото реготу буде. Найкраще – стулити свій писок».
Не замислюючись під час попереднього ув’язнення як у Санте, так і в Консьєржері про ймовірність такого важкого покарання, я не переймався й тим, яким може бути шлях занепаду.
Гаразд. Перш за все треба ввійти в контакт з уже засудженими, які в майбутньому можуть стати співучасниками втечі.
Мій вибір падає на одного марсельця на ім’я Деґа. Побачитися з ним, цілком певно, можна в перукарні. Він щодня ходить туди голитися. Я також туди прошуся. І справді, зайшовши в приміщення, бачу, що той стоїть, уткнувшись носом у стіну. Водночас помічаю, як він крадькома пропускає перед собою іншого в’язня, щоб довше затриматись у черзі. Відтіснивши когось, я стаю просто за ним. І одразу питаю:
– Як справи, Деґа?
– Усе гаразд, Меті. П’ятнадцять років. А ти? Чув, тобі впаяли по повній?
– Так, довічне.
– Оскаржуватимеш?
– Ні. Вважаю, треба добре їсти й займатися фізичною культурою. Щоб бути сильним, Деґа, нам, цілком певно, знадобляться міцні м’язи. Ти заряджений?
– Так, десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?
– Ні.
– Послухай поради: зарядися чимскоріше. У тебе адвокатом Юбер? Мудак мудаком, ніколи не передасть патрон. Нехай твоя баба піде із зарядженим патроном до Данте. І передасть його Домініку-багатієві – гарантую, ти його отримаєш.
– Ша, охоронець.
– Користуєтеся нагодою, щоб потеревенити?
– Нічого серйозного, – пояснює Деґа. – Каже, що захворів.
– Що в нього? Нестравність присяжних? – розреготався товстопузий охоронець.
Отаке воно – життя. Я вже ступив на шлях занепаду. Можна заходитися від сміху, жартуючи про долю двадцятип’ятирічного хлопчака, якого засудили на весь час його існування.
Патрон я одержав. Це алюмінієва, старанно відполірована трубочка, яка розкручується рівно посередині. Одна половина входить в іншу. В ній п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Узявши в руки шестисантиметрову, розміром, як великий палець, трубочку, я її цілую, так-так, я її цілую перед тим, як запхнути в анус. Роблю глибокий вдих, щоб вона глибше ввійшла в пряму кишку. Там мій сейф. Мене можуть повністю роздягти, змусити розкарячитися, кашлянути, вдвоє зігнутися, але їм не вдасться дізнатись, що в мені щось є. Патрон досить високо проник у товстий кишечник. І став частиною мене самого. Усередині себе самого я ношу своє життя, свою свободу… шлях помсти. Тому що я рішуче налаштований помститися! Власне, я тільки про це й думаю.
Надворі ніч. У камері я сам-один. Сильна лампа під стелею дає охоронцеві змогу бачити мене крізь невеличку дірочку у дверях. Світло мене сліпить. Я прикриваю очі складеною носовою хустинкою, бо воно реально ріже очі. Лежу, випроставшись на матраці, який кинуто на залізне ліжко, без подушки, і детально
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.