Читати книгу - "Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник"

— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.

— Як?

— Не знаю! Як завгодно.

— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.

— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..

Міас похитав головою, важко зітхнув.

— Ні, після втечі тебе тут не залишать!

— Чому?

— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!

— Ну то й що?

— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?

Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.

А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили нізащо!..

З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого…

Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алессандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами…

А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийняла його до себе, навчила “майстерності”. Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Злодійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях.

Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов наяву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння…

…Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся “жертву”. Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив!

Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула поглядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотичним туманом, не давали зрушити з місця.

— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.

Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.

Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмірних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.

Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен…

Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.

Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алессандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?

Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:

— Чого ви йдете за мною?

Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:

— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!

— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.

— Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець.

Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях.

Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день.

…Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город.

Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою “професію”. Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду.