Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

— Що ж це означає? — спитала вона.

Горошок знизав плечима. Тоді Іка почала терти носа вказівним пальцем, так завжди робив її батько, коли говорив, що в нього “є ідея”.

Потім вона мовила:

— А може, він скучає за мандрівками?

Горошок обернувся.

— Ти про що?

— Мешканець Другого Поверху, — задумливо проказала Іка, — говорив сьогодні батькові, що він чимало помандрував по світу. Розумієш?..

— Що я розумію? — здивувався Горошок.

— Розумієш, — вела далі Іка, — коли б ти побував в Індії, і в Китаї, і в Америці, і в Африці, а потім тебе б також запхали в закуток, хіба ти не скучав би?

Горошок кивнув.

— Звичайно, — сказав він, — звичайно, скучав би.

Вони знову притулилися до шибки. Дощ припустив, вітер дужчав, сутеніло, і все зникало у справжньому осінньому присмерку.

Аж от Горошок зітхнув:

— Уже нічого не видно.

— Нічого, — підтвердила Іка.

— Знаєш що? — сказав Горошок.

— Що?

— Давай подивимося в атласі, де він міг мандрувати.

— Гаразд.

Іка пішла по атлас до батькового кабінету — атлас, де були великі різнокольорові мапи всієї земної кулі і навіть неба з усіма зірками.

Горошок тим часом засвітив лампу й став поволі крутити ручку приймача, шукаючи якої-небудь гарної музики з далеких країн.

Біла стрілка на шкалі, мов крило літака, пливла над назвами незнайомих міст. Радіо гомоніло десятками різних голосів. То заходилося пронизливим свистом, то уривчасто вистукувало сигналами корабельного телеграфіста.

Горошок саме переїхав з Палермо в Грац і рухався до Загреба, як увійшла Іка з атласом.

— Яку спершу мапу дивитимемося? — спитала вона.

Горошок, знайшовши нарешті тиху приємну музику, облишив приймач і підсів до столу.

— Спершу, — сказав він, — мапу цілого світу.

— Гаразд.

Іка розгорнула атлас.

Вони розклали велику мапу, де було геть усе на світі: всі океани, суходоли, острови та півострови, гори, озера й ріки. З голубих морів випливали перед ними зелено-жовто-брунатні материки. За вікном шумів вітер, як океанські хвилі.

— Індія, — пригадав Горошок. — Індія, Китай і Африка. Якими шляхами він міг туди проїхати? Як ти гадаєш?

Обоє схилилися над мапою.

— От Варшава, — сказала Іка.

Нараз у кімнаті пролунав гучний чоловічий голос. Диктор кашлянув двічі, а потім сказав:

— Увага! Увага!

Горошок схопився на рівні ноги і заслонив собою Іку.

— Що це? — скрикнула Іка. А голос повторив:

— Увага! Увага! — і потім трохи тихше: — Говорить Варшава. Передаємо спеціальне повідомлення.

— Але ж я не настроював на Варшаву і… — почав був Горошок.

— Ти-и-и-хо! — шарпнула його Іка.

Голос знову залунав голосніше:

— Сьогодні, п’ятнадцятого вересня, вранці на Центральному вокзалі у Варшаві загубився трирічний хлопчик Яцек Кілар. У нього голубі очі і темне волосся. Одягнений у темно-сине пальтечко, сірий костюмчик, сірі черевички та панчішки. На голові — темно-синій беретик. Просимо всіх, хто дізнається щось про долю хлопчика, повідомити найближчий міліцейський пост або матір, Ганну Кілар. Варшава, вулиця Мейська, 1. Повторюю: Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1.

Голос замовк.

— Я справді не настроював на Варшаву, — вперто повторив Горошок. — Подивись-но, де стрілка.

Іка схилила голову набік.

— Бачу! Тільки чому це око так до нас підморгує?

Справді, чарівне зелене око приймача то світлішало, то темнішало, ніби підморгуючи до дітей, що вдивлялися в нього. Як і раніше, з радіоприймача линула далека тиха музика. Та коли Горошок торкнувся ручки, знову почувся той самий голос:

— Усіх, хто дізнається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти, — повторив він поволі і з притиском.

— Але ж ми нічого не знаємо! — скрикнула Іка.

Чарівне око швидко заблимало. Тут Горошок зиркнув на Іку так, ніби йому сяйнуло в голові.

— То й що, як не знаємо? — гукнув він. — Адже сказано було так: “Всіх, хто довідається щось…” Це значить, не обов’язково зараз усе знати. Можна довідатись і згодом!

Це була одна з тих нечастих хвилин, коли Іка лагідніла і притихала, признаючи Горошкові рацію. Вона навіть сказала це вголос.

А Горошок повторив:

— Всіх, хто довідається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти. Розумієш, Іко? А я ж зовсім не настроював на Варшаву. Розумієш, що це означає?

— Ні.

— Це означає„що сказано саме для нас.

— Для нас?

— Так.

— Але як ми можемо допомогти? — гарячково почала Іка. — Як? Як ми можемо щось довідатись? Та ще й батьки так пізно повернуться…

Горошок махнув рукою.

— Ти-и-и-хо! Вже скисла?

— І зовсім не скисла! — сердито огризнулася Іка.

Але Горошок зовсім не хотів починати суперечку.

— Це треба обміркувати, — сказав він, сідаючи біля вікна. — Сідай і думай.

Іка все ще сердилася, але сіла поруч. Та Горошок не звертав на неї уваги. Він насупився, зморщив лоба і склав руки навхрест на грудях. Потім з недовірою глянув на радіоприймач.

— Треба ще раз перевірити, — пробубонів він і запитав голосно:

— Передача була для нас?

Тиша. Тільки в приймачі щось невиразно забурмотіло.

— Я питаюся, передача для нас? — повторив хлопчик ще голосніше.

І тоді знову почувся знайомий гучний голос:

— Увага! Увага! Зви-чай-но!

Горошок зиркнув на Іку й похитав головою.

— От бачиш?

— Але як ми, власне, можемо йому допомогти? — сердито гукнула Іка.

— Увага! Увага! — повторив,