Читати книгу - "На крилах пісень, Леся Українка"

Палким, уважним поглядом блискучим,

Дідусь мовляє тихо, урочисто:

«Щасливі, дітки, ви, що народились

В лагідний час, в безпечную годину!

Ви слухаєте, мов страшную казку,

Сю розповідь про давні дикі ча́си.

Так, дітки! світ наш красний, вільний

Темницею здавався давнім людям;

Та й справді, світ сей був тоді темниця:

В кормигу запрягав народ народа,

На вільне слово ковано кайдани.

Півроду людського не звано людьми,

Затято йшов війною брат на брата.

Ви знаєте, що звалося війною?

Тоді війною звали братовбійство

Во ім’я правди, волі, віри, честі,

А кроволиття звалося геройством;

Убожеством там звали смерть голодну,

Багатством - награбовані маєтки,

Просто́тою - темно́ту безпросвітну,

Ученістю - непевнеє блукання,

Бездушну помсту звано правосуддям,

А самоволю деспотичну - правом.

Всім гордим-пишним честь була і слава,

Зневаженим-ображеним погорда.

Загинув би напевно люд нещасний,

Якби погасла та маленька іскра

Любові братньої, що поміж людьми

У деяких серцях горіла тихо.

Та іскра тиха тліла, не вгасала,

І розгорілася багаттям ясним,

І освітила темную темноту,-

На нашім світі влада світла стала!..

Се розповідали мені старії люди,

Не за моєї пам’яті було те».

Так говорив дідусь.- Онук найменший,

Підвівши чо́ло, ясно подивився,

Уста тремтіли усміхом утішним.

«Дідусю, ти страшні казав нам ба́йки,

Я радий, що не бачив лихоліття!»

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,-

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,-

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози - спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні,-

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо звожу,-

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,-

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,-

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

Сидить в темниці в’язень самотний

І скрізь блукає поглядом, смутний:

То по закуренім низькім склепінню,

То по стіні, по брудному камінню.

Над головою в нього розпустила

Нудьга свої широкі сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ,-

Його вкрива тепер весняний цвіт…

«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»

І думка пада, мов підбита птиця.

Не плаче бідний в’язень, не ридає,

Сумний, понурий, край вікна сідає.

Перед вікном широка бита путь,

По ній чужі байдужі люди йдуть.

Хто йде, хто їде - на темницю гляне.

Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!

В темниці тут жива душа конає,

Ніхто про те не думає, не дбає…

Дорогою йде жінка молода.

Яка ж сумна, убога та бліда!

І на руках несе малу дитину,

Обгорнену в подерту сірячину.

Яка ж вродлива, гарна, мов картина,

Та безталанна вбогая дитина!

Побачив в’язень пару ту й зрадів,

А тільки вид йому як сніг збілів.

Ох, се ж його дружина молодая!

Ох, се ж його дитинонька малая!

«Здоров був, любий!» - жінка говорила,-

А в голосі її сльоза бриніла.

Але весела й жвавенька була

І щебетала дівчинка мала:

«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?

Візьми на руці, поцілуй Марусю!»

Здавалось, певне, бідному дитяті,

Що татко жартами сховавсь за грати.

А татко ручку доні цілував

І гіркими сльозами обливав.

«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»

А жінка мовила: «Радіє, бідне…

Мале,- його ще лихо не діймає;

Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб

Останнюю худобу жид загріб,

Продав за довг останнюю корову…»

І сльози жінці перебили мову;

До каменя холодного припала

І гірко, розпачливо заридала.

Мала дитина почала квилить

І стиха їсти в матері просить.

«Прощай!» - промовила понуро мила,

Дитину до віконця підсадила.

Татусь, цілуючи свою дитинку,

Невільничого хліба дав скоринку…

Він погляд свій услід їм посилав.

Він і тепер не плакав, не ридав,

На очах в його сльози не блищали,-

Вони на серце каменем упали.

І в’язень руки заломив з журбою:

«Навіщо ми побралися з тобою!..»

Пишно займались багрянії зорі

Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі

Пісні голосні.

Грала промінням, ясним самоцвітом

Порання роса,

І усміхалась весняним привітом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток,-

Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко троянді вродливій

Так любо співав,

Голосом дивним співець чарівливий

Садки розвивав.

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на