Читати книгу - "Камінний хрест, Василь Стефаник"

IV

- А те­пер сту­пай собі, ста­ра, ме­жи газ­дині та пильнуй, аби кож­ду своє дійшло, та на­пий­си раз, аби-м ті на віку видів п'єну.

- А вас, газ­ди, я ще маю на два га­тун­ки про­си­ти. Десь, мо­же, си­ни пус­те в се­ло на пош­ту, що нас із ста­ров уже не­ма. Та би-м про­сив вас, аби-сте за нас най­ми­ли слу­жеб­ку та й аби-сте си так, як се­годні, зійшли на обідець та віка­за­ли очи­наш за нас. Мо­же, пан бог мен­ше гріха при­пи­ше. Я гроші ли­шу Якові, бо він мо­ло­дий та й слуш­ний чо­ловік та не схо­ває дідів грейцір.

- Наймемо, най­ме­мо і очи­наш за вас віка­же­мо…

Іван за­ду­мав­ся. На йо­го тварі ма­лю­вав­ся який­сь стид.

- Ви ста­ро­му не ди­вуй­те­си та не смійте­си з діда. Мені са­мо­му гей ус­тид вам це ка­за­ти, але здає ми си, що би-м гріх мав, як­би-м це­го вам не ска­зав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрес­ток камінний пок­лав. Гірко-м віз і гірко-м го на­верх вісад­жу­вав, але-м пок­лав. Та­кий тєжкий, що горб го не ски­не, му­сить го на собі три­ма­ти так, як ме­не три­мав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі ли­ши­ти.

Стулив до­лоні в тру­бу і при­тис­кав до губів.

- Так ба­ную за тим гор­бом, як ди­ти­на за циц­ков. Я на нім вік свій спен­див і окалічів-єм. Ко­би-м міг, та й би-м го в па­зу­ху схо­вав, та й взєв з со­бов у світ. Банно ми за най­мен­шов крішков у селі, за най­мен­шов ди­ти­нов, але за тим гор­бом та­ки ніко­ли не пе­ре­ба­ную.

Очі за­ми­готіли ве­ли­ким жа­лем, а ли­це зад­ро­жа­ло, як чор­на рілля під сон­цем дро­жить.

- Оцеї ночі ле­жу в сто­долі, та ду­маю, та ду­маю: гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ба що-м так глібо­ко зогрішив, що же­неш ні за світові во­ди? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днин­ка кінчи­ла­си, а я впа­ду на ни­ву та й рев­но мо­лю­си до бо­га: гос­по­ди, не по­кинь ні ніко­ли чор­ним ка­вал­ком хліба, а я бу­ду все пра­цу­ва­ти, хіба бих не міг ні ру­ков, ні но­гов ки­ну­ти…

- Потім ме­не та­кий туск на­пав, що-м чи­ко­лон­ки гриз і чу­пер собі ми­кав, качєв-єм си по со­ломі, як ху­до­би­на. Та й не­чис­те цук­ну­ло­си до ме­не! Не знаю і як, і ко­ли вчи­нив-єм си під груш­ков з во­ло­во­дом. За ма­лу фи­лю був би-м си затєг. Але гос­подь ми­ло­серд­ний знає, що ро­бить. На­га­дав-єм собі за свій хрест та й ме­не геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За го­дин­ку вже-м сидів під хрес­том. По­сидів, по­сидів дов­генько - та й якось ми лег­ше ста­ло.

- Аді, стою пе­ред ва­ми і го­во­рю з ва­ми, а тот горб не віхо­ди­ть ми з го­ло­ви. Та­ки го вид­жу та й вид­жу, та й уми­ра­ти бу­ду та й бу­ду го видіти. Все за­бу­ду, а йо­го не за­бу­ду. Спі­ва­н­ки-м знав-та й на нім за­був-єм, си­лу-м мав - та й на нім ли­шив-єм.

Одна сльоза ко­ти­ла­ся по лиці, як пер­ла по скалі.

- Та я вас про­сю, газ­ди, аби ви, як ме­те на світу неділю по­ле світи­ти, аби ви ніко­ли мо­го гор­ба не ми­на­ли. Будь кот­рий мо­ло­дий най вібіжить та най пок­ро­пить хрест свіче­нов во­ди­цев, бо знаєте, що ксьондз на го­ру не піде. Про­сю я вас за це ду­же греш­но, аби-сьте мені мо­го хрес­та ніко­ли не ми­на­ли. Бу­ду за вас бо­га на тім світі про­си­ти, лиш зро­біть дідові єго во­лю.

Як ко­ли би хотів ряд­ном прос­те­ли­ти­ся, як ко­ли би доб­ри­ми, си­ви­ми очи­ма хотів навіки за­ко­па­ти в сер­цях гос­тей свою просьбу.

- Іване, ку­ме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відки­ньте. Ми вас усе бу­де­мо на­га­ду­ва­ти, раз на­зав­ше. Бу­ли-сте порєдний чо­ловік, не лізли-сте на­та­ра­пом на ніко­го, ніко­му-сте не пе­ре­ора­ли, ані пе­ресіяли, чу­жо­го зе­рен­ця-сте не по­рун­та­ли. Ой, ні! Муть вас лю­ди на­га­ду­ва­ти та й хрес­та ва­шо­го на світу неділю не ми­нуть.

Отак Ми­хай­ло роз­во­див Іва­на.

V

- Вже-м вам, па­но­ве газ­ди, все ска­зав, а те­пер хто ні лю­бить, та тот бу­де пи­ти зо мнов. Со­неч­ко вже над мо­ги­лов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпи­ли. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм сто­лом, то бу­ду з ни­ми пи­ти, а хто ні на­ви­дить, то бу­де та­кож.

Почалася пи­яти­ка, та пи­яти­ка, що ро­бить із му­жиків по­дурілих хлопців. Не­за­бав­ки п'яний уже Іван ка­зав зак­ли­ка­ти му­зи­ку, аби грав мо­лодіжі, що зас­ту­пи­ла ціле подвір'я.

- Мой, маєте так дан­цу­ва­ти, аби зем­ля дудніла, аби од­ної тра­вич­ки на то­ку не ли­ши­ло­си!

В хаті всі пи­ли, всі го­во­ри­ли, а ніхто не слу­хав. Бесіда йшла са­ма для се­бе, бо тре­ба її бу­ло кон­че ска­за­ти, му­си­ли ска­за­ти, хоч би на вітер.

- Як-єм го віпу­цу­вав, то був віпу­цо­ва­ний, кот­ре чор­ний, то як сріблом по­си­пав по чор­ну, а кот­ре білий, то як мас­лом сніг по­мас­тив. Коні бу­ли в ме­не в ор­дун­ку, цісар міг сіда­ти! Але-м гро­ший мав, ой, мав, мав!

- Коби-м учи­нив­ся се­ред та­ко пус­тині - лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як ди­ка звір, лиш ко­бих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отог­ди би на­зи­ва­ло­си, що-м пан! А ца зем­ля най за­па­даєси, най си і за­раз за­па­де, то-м не згорів. За чим? Би­ли та ка­ту­ва­ли на­ших татів, та в ярем запрєга­ли, а нам уже кус­ня хліба не да­ють про­жер­ти… Е, ко­би­то так по-мо­му…

- Ще не на­хо­див­ся та­кий сек­вер­тант, аби що з не­го стєг за по­да­ток, он, ні! Був чех, був німець, був по­ляк - г.., про­бачєйте, взєли. Але як нас­тав мад­зур, та й най­шов ко­жу­ши­ну аж під виш­нев. Ка­жу вам, мад­зур біда, очі пе­чи та й гріху за не­го не­ма…

Всякої бесіди бу­ло бо­га­то, але во­на розліта­ла­ся в най­рі­жніші сто­ро­ни, як надг­нилі де­ре­ва в старім лісі.

В шум, гамір, і зой­ки, і в жалісну ве­селість скрип­ки врізу­вав­ся спів Іва­на і ста­ро­го Ми­хай­ла. Той спів, що йо­го не раз чу­ти на весіллях, як старі хло­пи до­бе­руть охо­ти і за­ве­дуть ста­ро­давніх співа­нок. Сло­ва співу йдуть че­рез ста­ре гор­ло з пе­реш­ко­да­ми, як ко­ли би не лиш на ру­ках у них, але і в горлі мо­зилі по­на­рос­та­ли. Ідуть сло­ва тих співа­нок, як жов­те осіннє лис­тя, що ним вітер го­нить по за­мерлій землі, а