Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

- Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.

- Що?!- грізно спи­тав Гам­за.

- Про во­лю пле­щуть.

- Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.- Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!

Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во - гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.

- Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, - до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.

- Не бу­де сього! Сього не бу­де, - скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, - аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.

Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.

- Господи! - він ви­мо­вив, важ­ко зітхнув­ши.- Чи во­ни або го­лодні, або хо­лодні, що їм так тієї волі ба­жається.

- Піди ж ти! - до­да­ла йо­го жінка, ши­ро­ко­ви­да. зу­ба­та мо­ло­ди­ця, з на­чо­са­ми на вис­ках.- Вов­ка як не го­дуй, а він все в ліс ди­виться.

- І ніхто мені, ніхто так, як отой Ва­силь. З йо­го все ли­хо встає. Чи він ми­лос­тю ба­ри­но­вою обійде­ний? чи він у за­гоні жи­ве? Жить би, жить та бо­га хва­лить. І йо­му волі за­ба­жа­ло­ся, - і Йо­си­пен­ко зо зла тілько сплю­нув.

- Хахоль ваш на­род! Ду­рак глюп, - пос­мок­ту­ючи свою кам'яну люльку, ска­зав са­дов­ник-німець.- Он свой ви­год не ро­зуміє.

- Как у та­ко­ва ба­ри­на не жизнь, - до­да­ла дво­рецька.

І кріпацька стар­ши­на пішла на всі бо­ки су­ди­ти безг­луз­де му­жицт­во, що як за­ру­ба­ло собі на носі во­лю, то будь во­на і го­лод­на, і хо­лод­на, і вся в ла­тах чи дран­тях, аби та­ки во­ля.

День кло­нив­ся на вечір. Сіда­юче сон­це з-за сад­ка пиш­но об­ли­ва­ло своїм світом чор­не дво­ри­ще, на кот­ро­му сло­ня­ло­ся п'яне кріпацт­во. Послідні про­ме­нясті стя­ги йо­го ще гра­ли на зо­лотій бані ви­со­ко­го шпи­лю, на котрій, на­че фар­ту­ши­на, віявся по­волі білий флаг. Бу­ди­нок увесь засіяв вог­ня­ним світом, - світ з йо­го ве­ли­ких вікон ся­гав аж на цвітник, що розіслав­ся ту­та ж ко­ло бу­дин­ку, на все ши­ро­ке дво­ри­ще, де нег­ра­ючі у кар­ти па­ни хо­ди­ли, по­за­би­рав­шись під ру­ки, і ве­ли ото поміж со­бою роз­мо­ву, що от, мов, як те­пер гар­но, усього вдо­воль, а прий­де "во­ля" і де все це дінеться, ку­ди тілько піде? Спус­то­шиться все це, і тілько одні пуст­ки бу­дуть на­га­ду­вать про ко­лиш­ню розкіш. Другі, по­болівши сер­цем і вто­мив­шись слу­ха­ти од­ну гірку річ, дос­лу­ха­ли­ся, як го­лос­но роз­ля­га­ли­ся му­зи­ки.

Зате чор­не дво­ри­ще опустіло. Жінки ще до за­хо­ду сон­ця розійшли­ся по своїх домівках. Чо­ловіки, прав­да, зос­та­ли­ся… бо зос­та­лось ще тро­хи у шап­ли­ку горілки. Не­за­ба­ром і во­ни, скінчив­ши, розійшлись, Йо­си­пен­ко один сну­вав по йо­му, поб­ли­му­ючи п'яни­ми очи­ма на всі бо­ки, мов до­зо­рець той, шу­кав ни­ми - чи не при­таїлась де в глу­хо­му кут­ку дур­на во­ля. Во­на те­пер не схо­ди­ла в йо­го з ума. То во­на, як яке стра­хо­ви­ще, вишки­ря­ла на йо­го свої зу­би із за­тиш­ності, наміря­ла­ся по­жер­ти все, що бу­ло пе­ред йо­го очи­ма - і се дво­ри­ще, і панське, і са­док, і ліс, і го­ри, і до­ли­ни. І він жу­рив­ся. То, на­че доб­ра сест­ра, сти­ха підхо­ди­ла до йо­го і ти­хо ше­потіла: чо­го ти жу­риш­ся, Фе­до­ре? Не жу­рись, дур­ню. Я не яка-не­будь всьогосвітня повія, що ос­рам­лю вас. Я ва­ша жа­да­на дум­ка, таємна надія. Хіба ма­ло ще ви пе­ре­терпіли го­ря? Я прий­шла від то­го го­ря вас ос­лобо­ни­ти. І Йо­си­пен­ко сам собі усміхав­ся у ву­си. А справді? Чо­го мені жу­ри­ти­ся? Хіба ма­ло і зо мною бу­ло вся­кої нез­го­ди? Так ус­та­не не на ту но­гу й на но­ров… Уже ко­му-ко­му, а мені, як при­каж­чи­кові, пер­шо­му дос­тається. Ти все ба­чиш, ти все знаєш… І сякі, такі п'яню­ги, злодії. Гос­по­ди! Як ще ми тілько так дов­го терпіли… Та зно­ву: що ж це я на Ва­си­ле­ву стеж­ку збіг? То ле­дар, во­ло­цю­га! йо­му те­ря­ти нічо­го, у йо­го ні ко­ла, ні дво­ра, а в ме­не - он го­род пан по­да­ру­вав, ви­бу­ду­вав ха­ту. А що як ска­же; ти за­ба­жав волі - і будь же нею до­вольний, а го­род хай бу­де за мною. І зно­ву йо­го жур­ба на­па­да­ла. Ко­ли б так, щоб і го­род був, і во­ля. Доб­ре б бу­ло. Тут проїжджа до­ро­га - завів би ши­нок, пос­то­ялий двір. Іде чу­мак - заїжджав, про­хо­де про­хо­жий - за­вер­тає. А як же од­на во­ля - без ко­ла, без дво­ра… На­че що шпи­го­ну­ло у сер­це Йо­си­пен­ка, і він, прик­ро див­ля­чись на кух­ню, з вікон ко­то­рої вид­но бу­ло світло, нап­ря­мив­ся ту­ди.

"Ще ма­ло то­го світла схо­де, - ду­мав він, - ще І во­ни освіти­ли. І тро­хи не шко­ду­ють гос­по­дарсько­го доб­ра. Підож­ди ж…" - і дійшов­ши вже до по­ро­га, він кру­то по­вер­нув у бік до вікна. "Так кра­ще. І підглядіти і по­чу­ти мож­на де­що. А то тілько на­ля­каєш".

І, при­ло­жив­шись до вікна, він по­чав при­див­ля­тись. Там бу­ла пов­на кух­ня на­ро­ду: душ з вісім приїжджих па­рубків-ку­черів, Ва­силь, Онисько, Сте­пан, свої дво­рові, душ з п'ять гор­нич­них, на­ряд­же­них пиш­но по-праз­ни­ко­во­му: Фе­доська, Пріська, Гап­ка, Хрис­тя, Мот­ро­на, - мо­лоді та врод­ливі. Перші чо­ти­ри сиділи кру­гом сто­лу й гра­ли в ко­ро­ля. Кру­гом гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли їх хлопці і пе­ре­ки­да­ли­ся жартівли­ви­ми сло­ва­ми. Один Сте­пан, як жо­на­тий, сидів з дівча­та­ми і, об­няв­ши Пріську і Гап­ку (ко­ро­ля і прин­ца), заг­ля­дав їм у кар­ти, підка­зу­вав, що хо­ди­ти.

- Та не ту хо­диш. Хо­ди ниж­ни­ка, - кри­чав він до Пріськи, штовх­нув­ши її у бік. І та, гра­ючи очи­ма і зги­на­ючись, хо­ди­ла ниж­ни­ка.

- А ти бий виш­ни­ком!- кри­чав зно­ву Гапці, кот­ра намірю­ва­ла­ся би­ти ту­зом.- Все ж хоч од­на взят­ка бу­де.

- Е, Сте­па­не! Як так по­ма­га­ти, то я й слу­ха­ти не хо­чу!- сер­ди­лась Пріська.

- А що ж? Ко­ли б ти по­хо­ди­ла ко­ро­лем, то там би ні од­ної взят­ки не бу­ло.

- То ти їй по­ма­гаєш?

- А то ж ко­му? Це моя дав­ня лю­бо­в! - вик­ри­ку­вав він, уда­рив­ши злег­ка Гап­ку по спині.

- Мені, мені по­ма­гай, Сте­па­не! - со­ва­ючись, гу­ка­ла Гап­ка.- І я ж те­бе здав­на ко­хаю.

- А як здав­на, то й поцілуємо­ся.

- Нумо.

І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.

- Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, - чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.

- А дзуськи! - од­ка­зу­вав Сте­пан.

- Підожди ж, підож­ди - я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, - хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий