Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

- Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! - І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.

Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.

- Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п'ять до се­бе прий­ня­ла, - ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.

- Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, - од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, - ви­би­рай скілько хоч.

- Хай їм, всі старі та лисі.

- А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? - спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:

Як бу­ла я мо­ло­ди­ця,

Цілу­ва­ли ме­не в ли­ця.

А як ста­ла ста­ра ба­ба,

Цілу­ва­ли б - бу­ла ра­да!

Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.

- От уже років з п'ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, - зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.

- То вже ж во­ни щось виб­ре­шуть, - од­ка­за­ла Мот­ря і як при­тих­ла, як за­су­му­ва­ла, то вже ніщо її більше і не роз­ва­жа­ло.

- Чого се ти, Мот­ре, так за­жу­ри­ла­ся. Яке та­ке чуєш ли­шенько над со­бою? - спи­та­ла її Хрис­тя. Мот­ря по­ди­ви­ла­ся на под­ру­гу, прик­ро по­ди­ви­ла­ся.

В очах у неї сльози блис­ну­ли і, схо­пив­шись, мовч­ки вий­шла з ха­ти.

Хлопці бу­ло ки­ну­лись за нею.

- Не руш­те! Не зай­май­те її! - крик­ну­ла на їх Хрис­тя, і во­ни всіли­ся.

- Та чо­го це во­на справді так?- спи­тав­ся Онисько, двор­ників син.

- Чудна! - од­ка­за­ла Гап­ка.- Ота­ка во­на завж­ди. То ве­се­ла, ве­се­ла - усе б до­го­ри дном пе­ре­вер­ну­ла, то зра­зу, на­че зав'яже її, - си­дить, ду­має, ду­має, ча­сом пла­че.

- Молода, дур­на! - од­ка­зав Сте­пан. По­ки ж ішла ця роз­мо­ва у хаті, Ва­силь ти­хо-непримітно вий­шов у сіни. Ко­ло сінешніх две­рей, склонив­шись го­ло­вою об одвірок, сто­яла Мот­ря і гли­бо­ко вди­ха­ла ти­хе вечірнє повітря. Ніч бу­ла тем­на, тілько зорі світи­ли з тем­но­-синього не­ба.

- Мотрусю! - підкрав­шись до неї, ти­хо обізвав Ва­силь.- Чо­го се ти, моя га­лоч­ко? Мот­ря гли­бо­ко зітхну­ла.

- Ходімо, посідай­мо на рун­дуці, - од­ка­за­ла во­на, вис­ту­пив­ши з сіней, і опус­ти­лась на рун­дук.

Василь сів ко­ло неї, об­хо­пив­ши ру­кою кру­гом стан і, при­гор­нув­ши, ти­хо поцілу­вав її. Во­на не од­хи­лялась, а ще мов ближ­че при­гор­ну­лась до йо­го.

- Чого жу­риш­ся? Чо­го су­муєш? Ка­жи.

- І са­ма не знаю, - зітхнув­ши, ска­за­ла во­на.- Так чо­гось зра­зу важ­ко ста­ло. Так гірко. І навіщо хоч про ту во­лю по­ве­ли роз­мо­ву… А он бач, - і во­на вка­за­ла ру­кою на бу­ди­нок, звідки нес­ла­ся ве­се­ла ігра, лив­ся світ, на­че що все­ре­дині йо­го па­ла­ло.- Гу­ля­ють… а по­ля­га­ють - іди при­сип­ля­ти їх… О, прок­ляті!.. Ко­ли б ти знав, як мені хо­четься вмер­ти. Отак би ру­ки са­ма на се­бе й на­ло­жи­ла… Хоч во­ля, хоч смерть.

- Такій мо­лодій та уми­ра­ти?

- А вже як та­ке жит­тя… Яке на­ше жит­тя? Як со­ба­ку ту одірва­ли від батька-ма­тері, від до­му і взя­ли сю­ди ста­ро­го ба­ху­ра тіши­ти…

Перед ни­ми, на­че з-під землі, ви­рос­ла ви­со­ка Йо­си­пен­ко­ва пос­тать.

- Що ти ска­за­ла?- спи­тав­ся при­каж­чик.- Ану, ну, ще ска­жи!

Василя на­че по го­лові хто обу­хом уда­рив від тих слів. Він сидів і тілько слу­хав, як у йо­го го­лові дзво­ни­ло.

- Ах ти, по­ган­ко, мер­зав­ко! Та ра­ди та­ко­го бари­на тобі щод­ня, що­го­ди­ни тре­ба бо­гу мо­ли­ти­ся, а ти, пад­ло хамське, та­ке го­во­риш. І язик у те­бе по­вер­тається вільно? І не ста­не він ру­ба тобі се­ред ро­та? Ходімо ли­шень, я те­бе до ба­ри­на по­ве­ду. Замість то­го, щоб тобі у гор­ни­цях сидіти, так ти, во­ло­цю­го, повіяла­ся до хлопців на кух­ню. Ходімо, - і вхо­пив­ши міцною ру­кою пле­че, він, як ту пір'їну, пос­та­вив Мот­рю зра­зу на но­ги.

- Куди? Ні з місця!!- гук­нув Ва­силь, ус­тав­ши пе­ред Йо­си­пен­ком, як верст­ва, і за­го­род­жу­ючи до­ро­гу.

- І ти сю­ди, во­ло­цю­го, звод­ни­ку! З те­бе все ли­хо встає. Іди й ти за на­ми. І тобі діста­неться на горіхи, - ска­зав він, рво­нув­ши Мот­рю так, що во­на, на­че гру­ша, геть од­летіла.

Василь, як змій, важ­ко ди­шу­чи, ки­нув­ся на Йо­сипен­ка і насів йо­го, як кібець го­роб­ця.

- Ох, ли­шенько! О, ря­туй­те! - не своїм го­ло­сом за­ле­мен­ту­вав Йо­си­пен­ко на весь двір.

Усе, що бу­ло в кухні, зра­зу вис­ко­чи­ло на двір. Всі по­ба­чи­ли та­ке, яко­го ще ніхто зро­ду-звіку не то що не ба­чив, та у гадці зду­ма­ти не зміг. Де ж? Йо­си­пен­ка, пер­шо­го після па­на, стар­шо­го у Зе­леній горці, віють на всі бо­ки. І хто ж? Ку­чер Ва­силь. Дівча­та по­ли­ну­ли, хто ку­ди знав, хлопці гус­тою ла­вою обс­ту­пи­ли, чужі ки­ну­лись одійма­ти Йо­си­пен­ка, кот­рий не пе­рес­та­вав ре­пе­ту­ва­ти:- О, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, су­чий син! О, ря­туй­те, ря­туй­те! -

- Рятувати те­бе? - кри­чав Ва­силь, са­дя­чи здо­ро­венні ку­ла­ки і в бо­ки, і в мор­ду Йо­си­пен­кові.- Те­бе ря­ту­ва­ти, що на підслу­хи хо­де, що на підку­пи здав­ся. Ось я те­бе по­ря­тую.

- Василю! Годі! Що се ти - збо­же­волів?- гу­ка­ли па­руб­ки, тя­га­ючи йо­го за плечі. Ва­силь, на­че ост­ро­га­ми, об­ви­вав но­га­ми кру­гом Йо­си­пен­ка і ка­чав йо­го за со­бою, аж по­ти не прибігла Йо­си­пен­ко­ва жінка Одар­ка. Та зра­зу, прос­ко­чив­ши поміж па­руб­ка­ми, усім своїм тілом на­ляг­ла на Ва­си­ля, і, хоч са­ма упа­ла, за­те і Ва­си­ля зва­ли­ла. Йо­си­пен­ко, як не­са­мо­ви­тий, схо­пив­ся і чим­дуж под­рав у са­док. За ним гна­ла­ся Одар­ка і крича­ла:- Ку­ди ти, дур­ню! Іди до па­на! Іди за­раз жалітись.- Зчи­ни­ла та­кий крик-ґвалт, що з дру­го­го дво­ру па­ни по­чу­ли і прибігли на той ле­мент.

- Що тут та­ке? Чо­го ви, вражі си­ни, бійку зби­ли? Аж ось і Гам­за су­не.

- Хто ко­го? - пи­та ще зда­ле­ка Гам­за.

- Я, я! - вик­ри­кує Ва­силь, блідий, увесь трем­тя­чи.

- Кого?

- Прикажчика.

- Прикажчика? - пе­респ­ро­сив су­во­ро пан.

- Еге, йо­го. Хай на підслу­хи не хо­де. Хай до нас, мо­ло­дих, не