Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

ру­хи, а дум­ки од­на за од­ною, як на кри­лах, ле­тi­ли все на­пе­ред. Не так дум­ки, як уява. Уяв­ляється йо­му Ду­най, ши­ро­кий-ши­ро­кий - ну, як Ду­най ши­ро­кий. За Ду­наєм - Сiч. Ба­су­ють пiд ко­зацт­вом ко­нi, мов змiї тi, по­ви­ги­на­ли шиї… Ко­зацт­во - як мак… Жу­пан чер­во­ний, вус чор­ний, дов­гий, при бо­цi шаб­лю­ка. По­пе­ре­ду… по­пе­ре­ду - Ос­тап. Кiнь пiд ним га­ря­чий, во­ро­ний, той, що у па­на ли­шив­ся на стай­нi; одiж iз щи­ро­го срiб­ла-зло­та, шаб­ля дов­жез­на. Вiн опо­вi­да ко­за­кам, за вi­що пан хо­тiв йо­го об­бi­лу­ва­ти, ява по­ве­лась те­пер у них не­во­ля в Уман­щи­нi, що тре­ба пi­ти i виз­во­ли­ти на­род iз не­во­лi, по­тi­ши­ти на ста­рiсть дi­ду­ся i од­ня­ти Со­ло­мiю вiд її чо­ло­вi­ка, бо во­на не хур­ма­на пай­ово­го, а йо­го, Ос­та­па, ко­хає… Ко­за­ки вкло­ня­ються йо­му, пус­ка­ють iз ко­пи­та ко­нi, ки­да­ють­ся у Ду­най, пе­реп­ли­ва­ють йо­го, а да­лi мчаться - Ос­тап по­пе­ре­ду - че­рез лу­ки й по­ля до них у се­ло, в Уман­щи­ну… Чи ба­чиш, Со­ло­мiє?..

Раптом - пурх! Щось важ­ке, як ку­ля, з пис­ком вис­ко­чи­ло з-пiд нiг Ос­та­по­вих i черк­ну­лось кри­лом об йо­го гру­ди… Ос­тап так i одп­лиг­нув, мов хвисьну­тий зне­нацька ба­то­гом по жиж­ках. Сер­це зат­рi­па­лось у гру­дях i ста­ло. По пле­чах по­лiз­ла вго­ру му­раш­ня.

- Тьху! пек то­бi, цур!..- одiтх­нув вiн на­реш­тi.- Як на­ля­ка­ло!..- I пi­шов да­лi.

Але мрiї вже щез­ли, мов птах роз­вi­яв їх кри­ла­ми. Ос­тап знов по­ба­чив се­бе се­ред по­ля, по­чув­ся втi­ка­чем, не­да­ле­ко вiд па­на i вся­кої не­без­печ­нос­тi.

Свiтало. На блi­до­му не­бi яс­но го­рi­ла зiр­ни­ця. Ко­ло­сис­те мо­ре си­нi­ло пiд ро­сою в тьмя­но­му свiт­лi. Од свi­жо­го по­ди­ху ран­ку злег­ка трем­тi­ли жи­та, з рум'яно­го схо­ду ли­ну­ло свi­т­ло i м'яки­ми хви­ля­ми розп­ли­ва­лось по­мiж не­бом i зем­лею. Над по­лем, у ви­со­кос­тi, спi­ва­ли вже жай­во­рон­ки.

Остап вий­шов на шлях i озир­нув­ся. Од­да­лi­ки щось ма­ня­чi­ло на шля­ху, не­мов який по­до­рож­нiй, з клун­ка­ми на пле­чах, плен­тав­ся шля­хом од се­ла. На шля­ху бу­ло не­без­печ­но. Ос­тап змiр­ку­вав, що пан, дiз­нав­шись про йо­го втi­ки, мiг по­с­ла­ти за ним навз­до­гiн. Кра­ще бу­ло звер­ну­ти з до­ро­ги в який ярок чи ви­до­ли­нок. Там на­вiть мож­на пе­рес­па­ти спе­ку i смер­ком знов у путь. Але тiльки Ос­тап звер­нув iз до­ро­ги, як йо­му при­чу­ло­ся, що щось не­мов гу­кає. Вiн озир­нув­ся: прис­ко­рю­ючи хо­ду, по­до­рож­нiй ма­хав на нього ру­кою, ба­жа­ючи, оче­ви­дяч­ки, спи­ни­ти йо­го. Що за ма­ра? Пер­шою дум­кою в Ос­та­па бу­ло тi­ка­ти. Але зва­жив­ши, що по­ки вiн один на один, жа­ха­ти­ся нi­чо­го, Ос­тап зу­пи­нив­ся, очi­ку­ючи й вдив­ля­ючись у по­до­рожнього. То­му, оче­ви­дяч­ки, бу­ло пи­льно, бо, не вдо­вольня­ючись пруд­кою хо­дою, вiн iн­ко­ли пус­кав­ся бiг­ти, при­дер­жу­ючи свої клун­ки на пле­чах, i вже за чверть го­ди­ни Ос­тап мiг розг­ля­дi­ти йо­го струн­ку пос­тать.

Був то мо­ло­дий, без­ву­сий па­ру­бок, мiц­но збу­до­ва­ний, у ви­со­кiй си­вiй­iкуч­мi, ко­рот­кiй чу­таїнцi i з дов­гим цiп­ком. Ос­та­по­вi бу­ло чуд­но, що па­ру­бок не­мов ос­мi­хав­ся, але ко­ли той наб­ли­зив­ся i при­вi­тав­ся до нього, Ос­тап iз нес­по­дi­ван­ки скрик­нув:

- Соломiє!.. Чи ти зду­рi­ла?

- Може, й зду­рi­ла…- смi­яла­ся Со­ло­мiя.

- Пек то­бi, ма­ро… Чис­то па­ру­бок… Ку­ди ти й по що?

- За Ду­най, у Сiч iз то­бою… Прий­маєш то­ва­ри­ша чи не прий­маєш?

- Чи ти зна­вiс­нi­ла, мо­ло­ди­це, чи те­бе ни­нi жарт узяв­ся?..

- Якi там жар­ти… Ско­ро ти пi­шов, я як ста­ла на чов­нi, так i за­ду­бi­ла. Хо­лод­на, хо­лод­на, мов зав­мер­ла!.. Да­лi про­ки­ну­лась i чую, що все ме­нi про­тив­не, все гид­ке: i чо­ло­вiк, i пан­щи­на, й жит­тя моє без­щас­не… Про­па­дай во­но все про­па­дом… Пi­ду i я свiт за очi… Вже ж за то­бою хоч сер­це­вi лег­ше бу­де… Та чим­дужч до­до­му, за тор­би­ну: вки­ну­ла що тре­ба на до­ро­гу. Тiльки, ду­маю, пан ло­ви­ти­ме нас. Але й я не ду­р­на. Дiдька з'їсть, що спiй­має… Мет­ну­лась до ко­мо­ри - чо­ло­вi­ка не­ма до­ма, по­вiз па­ню в гос­тi; зня­ла з жерд­ки со­роч­ку й шта­ни… То­дi спiд­ни­цю з се­бе, шта­ни на но­ги, на­ки­ну­ла на пле­чi чу­гаїнку, а на го­ло­ву шап­ку - i ко­зак ко­за­ком… Шу­кай те­пер, па­не, па­руб­ка з мо­ло­ди­цею… нiх­то не ба­чив, лиш двох па­руб­кiв стрi­ча­ли… Що ж ме­нi з тим, що ски­ну­ла, дi­яти? По­ки­ну­ти бо­юся, до­га­да­ються ще… Узя­ла своє пiд пах­ву, по­бiг­ла до став­ка, прив'яза­ла ка­мiнь - i шу­бо­всть у во­ду… Вiч­ная пам'ять. А то­дi се­лом, та на шлях, та бi­жу-бi­жу, щоб дог­на­ти. Ху, як ухе­ка­лась… Що ж, прий­маєш па­руб­ка у то­ва­ри­шi чи нi?

- А що ж я ро­би­ти­му з то­бою у Сi­чi, гей!.. От­се ска­зав! Звiс­но, во­на не пi­де до Сi­чi у брат­чи­ки. Та й на­вi­що, ко­ли навк­ру­ги Сi­чi скрiзь сло­бо­ди, а в тих сло­бо­дах жи­вуть на­шi лю­ди з жiн­ка­ми, з дiтьми. Ту­рок дає зем­лю - зай­май, скi­ль­ки твоя си­ла. Во­на про се до­вiд­не знає од лю­дей. Во­ни осе­ляться в сло­бо­дi, во­на ха­зяй­ну­ва­ти­ме, а вiн iз Сi­чi наїзди­ти­ме до­до­му, а то й зов­сiм об­ли­шиться на гос­по­дарст­вi… А тим ча­сом у до­ро­зi во­на хус­тя ви­пе­ре йо­му, дог­ля­не, го­ло­ву змиє. При своїй не­бо­зi доб­ре i в до­ро­зi… Хi­ба не знає при­каз­ки?.. Ну, хай же вiн не су­питься, мов сич на гiл­лi, й ве­се­лi­ше гля­не на свою Со­ло­мiю, що зад­ля нього вбра­лась у шта­ни та лад­на манд­ру­ва­ти хоч на край свi­ту Ос­тап ос­мiх­нув­ся. Вiн, влас­ти­во, ра­дий був Со­ло­мiї, ли­ше ота нес­по­дi­ван­ка зби­ла йо­го з пан­те­ли­ку.

- А щоб же те­бе му­ха вбрик­ну­ла, що ти ви­га­да­ла!..- по­ве­се­лi­шав Ос­тап.- Та чо­го ми тут стоїмо? - сха­ме­нув­ся вiн ураз,- день як бик, i вже он ку­рить щось шля­хом…

Справдi, сон­це вста­ло й ог­ля­да­ло свiт па­ла­ючим оком, а на сте­по­во­му го­ри­зон­тi не­мов справ­дi за­вис­лi хмар­ка ку­ря­ви.

Остап iз Со­ло­мiєю звер­ну­ли з шля­ху на по­ле i не­за­ба­ром знай­шли те, чо­го їм бу­ло тре­ба. Тут, у ко­ри­тi висх­ло­го бур­ча­ка, об­ля­мо­ва­но­го по ви­со­ких бе­ре­гах чер­во­ним польо­вим ма­ком, бу­ло без­печ­нi­ше, ба на­вiть i де­якi ви­го­ди тра­пи­лись їм: во­ни на­ди­ба­ли сте­по­ву кри­нич­ку, дже­ре­ло, що лед­ве сльози­ло й ви­пов­ня­ло при­род­ну запа­дин­ку, об­рос­лу тра­вою, а да­лi те­чiй­кою ши­лось по зак­ру­тах рiв­ча­ка. Тут во­ни по­рi­ши­ли спо­чи­ти. Спiльний снi­да­нок i мож­ли­вiсть пе­ре­ки­ну­тись щи­рим сло­вом iз близькою лю­ди­ною - до­реш­ти по­ми­ри­ли Ос­та­па з нес­по­дi­ва­ним ви­пад­ком; йо­го знач­но зас­по­коїли Со­ло­мiїнi до­во­ди, i обид­ва то­ва­ри­шi, вже без зай­вих тур­бот, на­том­ле­нi нiч­ни­ця­ми, твер­до пос­ну­ли сном мо­ло­дос­тi.

Сонце бу­ло низько, так у два чо­ло­вi­ки вiд зем­лi, ко­ли Ос­тап про­ки­нув­ся. Вiн хо­тiв збу­ди­ти Со­ло­мiю, але лиш гля­нув на неї, як схо­пив­ся за бо­ки вiд ша­ле­но­го ре­го­ту.

- Ха-ха-ха!.. От ко­зак - раз­ко­зак!..- ре­го­тав­ся Ос­тап. Ха-ха-ха!..

Той ре­гiт збу­див Со­ло­мiю. Во­на схо­пи­лась і, про­ти­ра­ючи очi, зди­во­ва­но зир­ка­ла на Ос­та­па.

- Ти чо­го?..

- Продери, про­де­ри очi… Ха-ха-ха!..

- Бачу вже… Та чо­го ти?

- Ну, те­пер