Читати книгу - "Як звірі правувалися з людьми, Народні"

— Та сього не досить! Коли чоловік через свою захланність і глупоту переступив божий наказ і був вигнаний із раю, то бог іще раз наказав йому виразно: «Мусиш кормитися польовим зіллям», а до того додав: «В поті твойого чола будеш їсти свій хліб». Та ніде не сказано, щоб чоловік здобував собі хліб потом воловим, чи коневим, чи ословим, чи верблюдовим. Тягар праці наложив бог на самого чоловіка і справедливо, бо він переступив божий заповіт, поповнив гріх. Звірі не згрішили, то й кари не повинні терпіти. З якої ж речі сміє чоловік накладати на нас ярма, шлеї, та хомути, та посторонки? Він тілько довершує свій первородний гріх, виручаючися нами від тої кари, яку бог наложив на нього і лиш на нього самого.

— А тепер скажу ще кілька слів про ту дбайливість чоловіка за звірів, якою він так хвалиться. Забуває при тім лиш се одно, що вся та гарна дбайливість пливе у нього не з доброго серця, не з почуття справедливості і любові, а з брудного самолюбства. Чоловік береже нас для того, бо в нас бачить своє добро, свій маєток, свою користь. Він так само або й ще старанніше береже бездушне золото й срібло і нікому, крім нього, не потрібне каміння. І коли він говорить, що задля нас завдає собі багато праці, то ми запитаємо його, чи мало-то він праці завдає собі, щоб видобувати з глибин землі золото, срібло, залізо і всяке каміння, зо дна моря перли та інші цяцьки, щоб будувати величезні і нікому ні на що не потрібні піраміди, вежі та мури? Ні, не нашим невольником є чоловік, а невольником своєї власної захланності, своєї гордості та своїх примхів. Ми ніколи не просили у нього помочі в наших злиднях; у дикім стані ми дуже добре вміли боронити себе від наших ворогів, помагати собі в хоробах. Ми були здорові, сильні та вродливі. Лише з чоловіком і з його нещасним володінням прийшов заколот у цілу природу, появилося багато хороб, невідомих давніше; боже прокляття, кинене в раю на нього, мов пошесть, перейшло й на нас, і ми мусимо тепер подвійно терпіти за його провину.

Вислухавши сеї промови звірячого речника, цар Соломон обернувся до людей.

— Ви чули, що наводять на свою оборону звірі? Що маєте на се відповісти?

Речник людей виступив наперед і сказав:

— Відповім коротко. Бороняться звірі письмом святим, доказуючи, що там нема виразного дозволу чоловікові вбивати звірів. Се зовсім хибна оборона. Там нема виразного дозволу на се лише для того, бо є виразний приклад самого бога. Бо там сказано, що бог, виганяючи з раю наших прародичів, дав їм за одежу шкіри звірячі. Що ж се значить? Очевидно, не що інше, як тілько те, що бог перший повбивав деяких звірів і познімав із них шкіри і тим самим дав приклад чоловікові, що й він повинен так робити.

Говорять звірі, що лиш одного чоловіка прокляв бог у раю і на нього одного наложив тягар праці. І се зовсім невірно. Вони забувають, що чоловік не сам згрішив, а приведений був до гріха Гадюкою, отже звіром. І що бог поперед нього прокляв Гадюку, а через неї й увесь звірячий рід. Адже ж у раю всі звірі жили сумирно, були ласкаві одні до одних і до чоловіка. Чи з чоловікової вини прийшла ворожнеча між звірами та ворожнеча звірів до чоловіка? І чи знають звірі, що, коли б не було на те божої волі, чоловік не міг би був сам перемогти їх пановання і заволодіти землею? Повстаючи против верховодства чоловіка, вони повстають против того порядку, який поклав сам бог на світі; бажаючи увільнити себе від людської переваги, вони бажають речі неможливої і противної всьому розвоєві природи.

Вислухавши таким робом оскарження й оборони, цар Соломон замкнув засідання і відложив його продовження на другий день, а послів велів гостити в своїх палатах, як і попереду.

Опинившися самі між собою, звірячі посли почали міркувати, як стоїть їх справа і що їм робити далі.

— Погано стоїть наша справа, — мовив відпоручник коней. — Забагато провин ми звалили на чоловіка, а коли вдасться йому виправдатися хоч від деяких, то вже ми програємо.

Але відпоручник вовків сказав:

— Що там виправдається? Як може він виправдатися від того, що само б’є в очі кождого неупередженого?

— Але не забувай, Вовчику, — мовив Слон, — що наш судія — також чоловік. І хоч він справедливий, то все-таки мозок у нього людський, і очі людські, і він далеко склонніший дивитися на се діло людськими очима, ніж вовчими.

А відпоручниця свиней мовила:

— А мені й мойому родові, по правді кажучи, зовсім байдуже до цілого того процесу. Бо й яка ж мені кривда від чоловіка? Їсти мені дає, робити не велить нічого, береже мене, заганяє в хлівець, а взимі то й соломи стелить багато, так що я з діточками зариюся собі по самі вуха та й сплю, поки не покличуть до корита. Навіть жолуді, які я так дуже люблю, чоловік збирає восени або й отрясає з дубів, і сушить, і держить цілу зиму мені на закуску. А те, що ріже мене, то що за біда? Була я в дикім стані, різали мене ведмеді та вовки, моїх малих хапали навіть лиси, борсуки, рисі та всякий нікчемний звір. То чи не однаково ж мені гинути чи в зубах тих хижаків, чи й під ножем чоловіка? Ба ні, не однаково. Звір мене рве, шматує та калічить живу, а чоловік заріже швидко; звір поїсть троха мойого м’яса, а решту закопле, так що воно не раз гниє і пропадає. А чоловік чистить, крає та береже його, одно варить, інше в димах коптить, начиняє ним ковбаси. І подумати собі, яка-то радість у людській сім’ї, коли на столі появиться моя шинка, моя ковбаса, мої ноги або моя голова в студенині! Ні, говоріть, що хочете, а я у чоловіка не маю кривди і не хочу більше правуватися з ним.

— І я не хочу! — мовив Кінь.

— І я також, — мовив Кіт. — Адже