Читати книгу - "Хто такий “Лис Микита” і відки родом?, Народні"

5. Оповідання про барана, що сам хотів скочити вовкові в пащеку (у нас пісня сьома, с. 68—70).

Оті латинські віршовані оповідання швидко розходилися по монастирях, школах, а далі й по дворах учених панів у Франції, Німеччині та Нідерландах. Двірські співаки, вандрівні школярі та рицарі розносили їх щораз далі переробляли їх на народні мови: французьку німецьку та нідерландську. Найважніша й найширша переробка — французька. Се, властиво, не одна повість, а цілий ряд повістей, майже не пов'язаних одна з одною, раз коротших та знов довших. Ті повісті, писані різними людьми в XI і XII віках, були надруковані аж в XIX віці і заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50 000 віршів.

Загальна їх назва “Повість про Ренара” (“Le Roman du Renart”), а поодинокі повісті називаються “браншами”, тобто по-нашому ”галузями”. Таких галузей було, здається, значно більше; до нас доховалося їх 36. Та вони разом не творять цілості, а та подія, що в пізніших переробках, а також і в нашім “Лисі Микиті”, є осередком повісті і громадить докола себе всі інші оповідання, себто власне оповідання про суд льва, про триразове кликання лиса, про його засудження, про хитрощі, якими він ви000крутився від смерті, і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находиться в старофранцузькій поемі, та є там тільки одною галузею в ряді інших, а не осередком цілості.

Із французької мови переробив сю повість на старонімецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Гліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додавав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілості.

Доволі вдачною пробою скомпонування такої цілості треба вважати італьянську переробку одної часті французької поеми, а то власне тої часті, де розказано про суд льва над лисом. Італьянська переробка має назву “Райнальдо”; вона дуже коротка супроти французької поеми і не здобула собі ширшого впливу.

Аж нідерландському поетові Віллємові, що коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди на нідерландську (долішньо-німецьку) мову, удалося се діло. Оповідання про суд льва він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллємова поема була коло 1280 року перекладена на латинські вірші і пізніше перероблювана на прозу (по-нідерландськи друковано 1479 і 1485, по-пімецьки друк[овано] 1498, по-бельгійськи друк[овано] 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називається “Reinke”, переклав в р. 1794 великий німецький поет Гете на німецькі гекзаметри, держачися старої друкованої книжки майже крок у крок; його переробка називається “Reine Fuchs” і відновила славу старої нідерландської повісті в цілім світі.

Від кінця XV віку, коли були надруковані прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою людовою книжкою в Німеччині, Нідерландах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання людові, дуже подібні до “галузів” старофранцузької поеми, здибаємо у всіх європейських народів; є їх чимало і у народів слов'янських, а особливо у русинів, москалів і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут ще в XV і XVI віках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по-німецьки, чув я широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісті в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть з уст півдиких муринів-гот-тентотів у полудневій Африці, де воно було занесене європейськими проповідниками разом з наукою Христової віри; віра Христова у них не прийнялася, а оповідання про лиса і вовка лишилося в їх тямці.

Треба мені ще сказати кілька слів про свою переробку сеї стародавньої повісті. Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Рейнке і в Гетевім перекладі, та я виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старофранцузьких “галузів” і з багатого скарбу наших людових оповідань. Бажаючи написати книжку для молодіж і, я мусив із старого твору, а значить, і з того, що є у Гете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться до молодіжі. Натомість я повводив із старих оповідань та з наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілості і тягнеться через усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів.

І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з сього погляду вона моя. Друге видання, що виходить у протягу трьох літ, дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народного оповідання, зумів дійсно присвоїти сей твір нашому народові.

Нове видання “Лиса Микити” являється перед читачами значно змінене. Вже одно те, що невідповідну до духу нашої мови старосвітську правопись перемінено на фонетичну, що позволяє віддати гнучкість та мелодійність нашої мови. Та в другім виданні сама поема значно розширена і доповнена; з дев'яти пісень першого видання зробилося дванадцять. І в тих частях, що лишилися з першого видання, мало котра строфка лишилася без зміни, багато дечого пододавано, повигладжувано, повиправлювано. Я дбав про те, щоб мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою. За цінні уваги при роботі дякую тут моєму щирому приятелеві М. Вороному.