Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

— Без сумніву, містере Мак. Але яким чином ви плануєте схопити цього Порлока, як він себе називає?

Мак-Дональд із обох боків оглянув листа, отриманого Голмсом.

— Штемпель поставлений у Камбервілі. Цей факт нам не може допомогти. Ім’я, гадаєте, вигадане? Також, звісно, не дуже сприятлива обставина. Кажете, що посилали йому гроші?

— Двічі.

— Куди саме?

— У Камбервільське поштове відділення чеками одного з банків.

— І жодного разу не поцікавилися, хто приходив за ними?

— Ні.

Інспектор був явно здивований.

— Чому ж?

— Бо я завжди тримаю своє слово. Після першого ж листа пообіцяв, що не буду його шукати.

— Гадаєте, що він лише пішак і що за ним стоїть якась велика риба?

— Я не думаю, я знаю.

— Той професор, про котрого я чув від вас?

— Власне, так.

— Не стану приховувати від вас, містере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно маєте зуб на цього професора. Я зібрав певну інформацію про нього: він має репутацію поважного й талановитого науковця.

— Радий, що ви визнаєте його талановитим.

— Після того як мені стало відоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.

Голмс усміхнувся.

— Чудово! — вигукнув він. — Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?

— Атож.

— Гарна кімната, чи не так?

— Дуже гарна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Еге ж.

— Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?

— Це відбувалося ввечері... Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.

— Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?

— Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.

— Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.

Інспектор слухав зовсім байдуже.

— Чи не краще нам... — почав було він.

— Ми саме це й робимо, — зупинив його Голмс. — Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.

Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.

— Ви думаєте занадто швидко для мене, містере Голмс. Відкидаєте одну чи дві ланки у своїх міркуваннях, а тому я не можу встигнути за вами. Що може бути спільного між давно померлим художником і бірлстоунською справою?

— Одну відому картину Ґреза нещодавно на аукціоні «Порталіс» оцінили в один мільйон двісті тисяч франків.

Обличчя інспектора відразу ж набуло жвавого зацікавлення.

— Хочу нагадати вам, — продовжував Голмс, — що розмір платні професора Моріарті можна дізнатися вкрай легко: він отримує сімсот фунтів на рік.

— У такому разі, як же він зміг придбати...

— Саме так: як зміг?

— Продовжуйте, будь ласка, містере Голмс. Мене це дуже зацікавило. Непроста історія!

— А як щодо Бірлстоуна? — спитав Голмс усміхаючись.

— У нас іще є час, — відповів інспектор, зиркнувши на годинник. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб, який за двадцять хвилин доправить нас на вокзал Вікторії. Але щодо тієї картини... Ви, містере Голмс, здається, якось казали мені, що ніколи не навідували професора Моріарті?

— Правильно, ніколи.

— То звідки ви знайомі з його помешканням та інтер’єром?

— А це вже зовсім інша річ. Я тричі побував там без запрошень, двічі під різними приводами очікував його й ішов ще до його повернення. А втретє... Ну, про той візит не буду поширюватися перед офіційним представником карного розшуку. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери. Результати були зовсім несподівані!

— Виявили якийсь компромат?

— Абсолютно нічого. Це мене й вразило. Утім, є одна річ, про яку ви тепер знаєте, — картина. Слід гадати, що він дуже заможний чоловік. Але як він набув своїх статків? Його молодший брат служить начальником залізничної станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. Тим часом у нього є справжній Ґрез.

— Гадаєте, його статки здобуті незаконними шляхами?

— Певна річ. Але я маю й інші підстави для такого висновку: десятки найтонших ниток звивистими манівцями ведуть до центру павутини, де ховається ця на вигляд бездіяльна, але отруйна істота. Я згадав про Ґреза лише тому, що ви бачили його на власні очі.

— Зізнаюся, усе, що ви розповіли, украй цікаве. Але вкажіть на щось конкретніше. У чому його слід звинувачувати: у підробках, виготовленні фальшивих грошей, убивствах? Звідки він бере кошти?

— Ви читали про Джонатана Вайлда?

— Ім’я начебто знайоме. З якогось роману, чи не так? Зізнаюся, не люблю детективів із романів: герої здійснюють подвиги, але ніколи не розповідають, як саме вони це роблять. Вигадка, мало схожа на реальність.

— Джонатан Вайлд — не детектив і не герой роману. Це видатний злочинець, який жив у минулому столітті.

— У такому разі мені до нього немає діла. Мене цікавить винятково сучасне життя, я людина практична.

— Містере Мак, у житті все без винятку повторюється, навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був наче невидимою пружиною, таємною силою лондонських злочинців, котрим він позичав свій розум і організаторський хист за п’ятнадцять відсотків винагороди. Старе колесо обертається, і спиці повертаються на колишні місця. Усе, що ми бачимо, колись уже було й знову буде. Я розповім вам іще дещо про Моріарті.

— Будь ласка.

— У мене була нагода дізнатися, хто виступає першою ланкою у створеному ним ланцюзі, на одному кінці якого перебуває лиходій зі збоченим розумом, а на іншому — сотня жалюгідних дрібних шахраїв і шулерів. Що стосується середньої частини цього ланцюга, то її ви можете заповнити, не боячись помилитися, практично всіма типами карних злочинів. Начальник його штабу також тримається віддалік, поза будь-якими підозрами, так само недоступний для каральної руки закону. Це полковник Себастьян Моран. Як гадаєте, скільки він йому платить?

— Важко щось сказати.

— Шість тисяч фунтів на рік. Це оцінка розуму, зроблена, як бачите, у дусі американських махлярів. Сума ця перевищує зарплату прем’єр-міністра. Така подробиця дає вам змогу уявити прибутки Моріарті та масштаби, якими він оперує. Тепер інший момент. Я вважав доречним поцікавитися кількома останніми чеками Моріарті. Звичайнісінькими та безневинними чеками, якими він оплачує свої господарські рахунки. Виявилося, що їх видали шість різних банків. Що скажете про це?

— Дивно, звісно. А який висновок робите ви?

— Такий, що він прагне уникнути зайвих балачок про своє багатство. Жодна людина не має знати, скільки в нього насправді грошей. Мабуть, він