Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

патріотичними почуттями чи, навпаки, вузько егоїстичними міркуваннями й діями, що суперечать інтересам загалу. Про необхідність єднання полян перед загрозою німецького вторгнення і свавіллям князя говорять всі позитивні герої «Прадавньої легенди» — про це співає сліпий гусляр, на цьому наполягає Віш, бортник П'ястун, кмет Добек, жрець храму Візун, багатостраждальний Доман та інші. Тема єднання й подолання міжусобних чвар, дуже співзвучна з провідною ідеєю «Слова о полку Ігоревім», є, власне кажучи, лейтмотивом роману польського письменника. До того ж своїм твором (і це відразу ж було поміченим і читачем і критикою) Крашевський, вдаючись до історичних паралелей, протистояв германізації польського населення на захоплених Пруссією територіях, свідком якої він був, багато років проживаючи в Дрездені.

Крашевський писав свою «Прадавню легенду» тоді, коли ряд важливих подробиць, що стосувалися умов життя слов'ян в IX–X столітті — їх будівлі, зброя та язичницькі звичаї — не були ще підтверджені даними археологічної науки. Справді дивовижною є інтуїція письменника, що грунтувалася на проникливості в історію й культуру стародавньої Польщі. Письменник спирається на сміливі й цікаві припущення, які ще й досі викликають подив польських археологів, зокрема тих, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові.

Після написання «Прадавньої легенди» Крашевський продовжує працювати над художнім відтворенням історії П'ястів протягом трьох століть після прийняття християнства. Значна частина його історичних романів була присвячена періоду, пов'язаному з ім'ям Станіслава Августа. Ще більшу увагу письменник приділив XVIII століттю — рокам, що передували розпаду шляхетської Польщі. Але жоден з історичних романів не здобув собі такої популярності, як «Прадавня легенда».

Останні роки життя автора «Прадавньої легенди» були дуже тяжкими. Звинувачений у державній зраді, він був у 1884 році заарештований і півтора року відсидів у Магдебурзькій фортеці. Але ніщо не перешкодило здійсненню мрії всього його життя — в 1886 році він завершив останню частину задуманого ним циклу «Історія в романі» під назвою «Саксонські залишки».

Помер Крашевський у Женеві, прах його поховано в Кракові, на Скалці, поруч із найвидатнішими синами польського народу.

ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА, доктор філологічних наук

ЧАСТИНА ПЕРША

I

Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.

Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.

На узліссі, над лінивою річкою, що пересікала дикі хащі, серед густих дерев, під якими ще ховалася тінь, видно було купку віття — ніби нашвидкуруч збудований курінь, — кілки забиті в землю, а на них покладені товсті гілки з ялини. Тут же поблизу сірів попіл і темніли головешки від погаслого вогнища. Нижче, в зеленій буйній траві, паслося двоє припнутих низькорослих вигуляних коней, покритих ще зимовою — густою, кудлатою шерстю. Видно, їх настрахав якийсь шелест у лісі; вони почули ворога, нашорошили вуха, роздули храпи, почали нетерпляче бити копитами об землю; один із них заіржав, і луна рознесла по лісі той дикий голос; він пролунав і вже слабіше повторився за лугом…

З куреня показалася голова, геть заросла довгим, рудим волоссям; двоє темних очей подивилися спочатку на коней, потім на небо; у курені щось зашаруділо. Незабаром, розгортаючи віття, виліз високий на зріст чоловік, міцної будови, плечистий. Від довгого лежання і сну в нього заклякло тіло, він потягся, позіхнув, струснувся, ще раз глянув на небо, потім на коней. Він насторожився. Довкола ніби все завмерло… Тільки ліс шумів і дзюрчала річка.

Чоловік скидався на дикуна; буйне скуйовджене волосся спадало кудлами на плечі і закривало низьке чоло аж по самі очі. Обличчя також було заросле; горбини щік, зарум'янілих від сну і холоду, виглядали з-під вусів і бороди, серед яких майже не було видно вуст. Плечі його облягав коричневий, з грубого сукна, одяг, застебнутий біля шиї на один гудзик. Литки і стегна в нього також були обмотані сукном і шкурою, а ступні — самою шкурою і обкручені мотузками. Короткі рукава його одежі відкривали мускулясті, волосаті, засмаглі руки. Обличчя мало хитрий, напівзвірячий, напівлюдський, зухвалий і разом з тим обережний вираз… Очі жваво бігали… Рухи були зграбні і сильні, тому важко було вгадати його вік, хоча молодість його вже минула.

Постоявши з хвилину, чоловік повернувся до куреня і мовчки сильно вдарив ногою в стіну з віття. Щось заворушилося, і раптом з-під віт, із-за листя виповз хлопчак і швидко схопився на ноги. Підлітку було років п'ятнадцять, був він мускулистий і трохи схожий на старого. Обличчя в нього ще не заросло бородою, волосся коротко підрізане, а груба, приношена одежа була пошита з сукна і шматків полотна. Схопившись, хлопчак почав протирати кулаками очі; ледве він встиг прочунятися, як старий хрипко, дивною чужою мовою, якої в цьому краї, крім них двох, ніхто не розумів, закричав:

— Гердо, до коней! Вже сонце зійшло!..

Почувши цей наказ, підсилений легким штурханом у спину, хлопець побіг до коней, відв'язав вірьовки і, скочивши на одного з них, проїхав до того місця, де сухий піщаний берег давав змогу підступити до води. На піску були сліди кінських копит, мабуть, тут уже хтось напував коней. Тварини жадібно почали пити. Хлопчак, сидячи верхи, позіхав, скоса позираючи на старого, який, бурмочучи щось сам до себе, порався біля куреня.

Нарешті, напившись, коні підвели голови і ніби замислились, слухаючи шум лісу. Хлопець вірьовкою погнав їх до куреня. Тут уже лежали готові, обгорнуті сукном та шкурою тюки,