Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

порцелянового неба, з ватою збитих до купи поодиноких хмар, що текли і впадали у великі пазухи піщаних дюн. Тож Ангел холодно поклав свій зір у сизу безлюдь, але від цього видався Івану найчарівнішим створінням у світі. Сама думка, що небожитель завітав до нього, струсонула Івана гордістю, а потім страхом, наче по нього прийшла сама смерть. Щось і внаправду у ньому було жіноче, м'яке, навіть приторне до похітливого: з таким усміхом відкидаються на спину дівчата, коли солодко і безвільно розкидають коліна, дозволяючи знімати трусики. Видавалося, Ангел навіть не помічав Івана, а можливо, просто чекав, що той з криком упаде на коліна, а може ще щось. Тому Іван отетеревеніло, уперто продовжував мовчати, злякано вилупивши очі, намагаючись перевести погляд кудись подалі, хоча б на чорно-білий екран телевізора. Нарешті Ангел сказав:

— Я прийшов. Ти давно цього чекав. Що чекаєш, те завжди приходить. Іноді воно приходить зовсім не до часу, коли непотрібно. Тобі поталанило, що я прийшов тоді, коли потрібно. Я прийшов вчасно.

Від цього глухого голосу Іван зніяковів, наче його спіймали на чомусь сороміцькому і стидному. Губи його побіліли, втратили життя. Йому видалося, що дірка в голові розкрилася, впускаючи через череп, до нутрощів, купи думок. Як клубки кусючих комах.

— Я тебе розумію, але не зовсім, — відказав Іван, продовжуючи дивитися на гостя, звикаючи до нього не тільки поглядом, а наповнюючись дедалі захопленням, ляком і любов'ю. Іван почав задихатися, спазми давили горло, кошлаті великі павуки перебралися до грудей. Потім до нього здалеку, наче удари дзвону у сільській церковці, донеслися ритмічні удари сусіди. Купи думок ворушилися під тім'ям, розколупуючи дитячий страх ночі. Думки гризли тім'я. Тоді Ангел звівся, туніка спала з плечей, оголивши його до пояса. Іван зажмурив очі, затулив їх рукою. Ангел засміявся, холодно і жорстоко. Іван зачарований безоднею його очей, де тисячі відтінків зникали, з'являлися, знову поринали, наповнюючи світ навколо запахами, звуками, далекими від гуркоту і чорноти сусіда. Івана кидало з однієї теплої прірви у іншу, і, коли Іван раз від разу приходив до тями, то чув, як тріщать наперебій, заливаючись, папуги у клітці, жіночі голоси. Папуги зелені, з яскравими червоними хохликами. Вони навіть намагаються розмовляти, — подумав він. Ангел сміявся, відходячи у холодну безодню всього навколишнього, і тільки тоді Іван побачив перед собою всю бридоту, гидь навколишнього світу. Смерділо від смітника, де спалювали сміття, старий одяг, трупи тварин. Падаль, одним словом. Там, недалеко за піщаними дюнами. І він дивився на Ангела, спостерігаючи, як запалюються на рампі, що нагадувала форму велетенської гільйотини, вибалушкуваті зіньки ліхтарів, по черзі, по одному. Тоді він почав з полегшенням дивитися на білі піски, що долонями вилягалися від домів, з червоними капелюшками, череп'яними, німецького чи австрійського штибу. І дітвора, що у граючих воланах спеки ганяла шолудивого пса, заскакувала на гойдалку, радіючи невідомо чому: сусідський гуркіт, як від водоспаду, падав на всю тендітність, витонченість його слуху, давив почуття і задоволення. Іван колись бачив Ніагару. Але це було гірше від того, що він бачив і чув. Тоді, щоб повернутися у реальний світ, він з великим зусиллям, наче рука наливалася свинцем, нездоровою кров'ю, підняв її і торкнувся пальцем вижовклої, тонкої, як цигарковий папір, шкіри. Він торкнувся пальцем, самим нігтем, проковтнувши липку, згірклу слину, і порух його, майже дитячий, викликав знову сміх, кабацький і чисто людський регіт у гостя, так, що Іван на якусь секунду чи її долю, задумався, а тому як він не брав на сумнів власних уподобань, помилок, бажань, то це лишилося тільки чарівною загадкою, що розтікалася проти широкого вікна, де воланами грала спека, сфери і таке інше.

— Болить? — запитав Ангел.

Іван не відповів, а стояв скам'яніло, притискаючи пучки пальців до скронь, слухаючи/ як ударами, могутніми відливами відбивають у венах токи крові, ділячи світ на миттєвості, наповнені жахом, і він зараз був готовим на все, щоб зупинити навалу смердючого і непотрібного життя. Сонце щедро заливало виїмки, і він подумав, що як мертвяку, а тому дуже злякався, пробравшись холодним потом і жахом. Потім повільно, вивільняючись з цієї сонячної напасті, виборсуючись з порожнечі, з тріском сонячного щастя, де присутній терпкий запах жінки, її поту, домішуючи туди свій страх та лють, відчай та дитячу образу, пропускаючи перед зором великі світи свого життя, він видихнув і сказав:

— Так, болить. Неймовірно болить, але зовсім по-іншому, ніж перед цим.

Ангел проплив кімнатами, заледве торкаючись кінчиками пальців підлоги. Знову присів повіддаль, усміхаючись чи глузуючи: злий провісник чи добрий гість.

— Так має бути, так повинно трапитися. Я прийшов тобі на поміч. Чого лякаєшся? Ви дуже дивні, люди: сам хотів визволення, а зараз стовбичиш і не знаєш, що робити? Піди і визволися, сам визволи себе. Якщо той чоловік не слухається, то його треба прибрати. Не інакше. І всіх, хто там буде. Як? Будь-яким шляхом. Ну, хоча б повбивай їх. Невже ти думаєш, що ми приходимо до кого завгодно. Іди визволися. Ти вибраний.

— Як?

— Ти сам знаєш відповідь. Скільки тобі товкмачити? Скільки років ти слухаєш наші голоси, але не виконуєш. Так можна позбутися величі і захисту. Ти послухай: весь світ опускається в пекло з-за того гуркоту. Неповага повинна бути покарана. Тобі належить світ, а не тому кретину. Обмеження — доля слабких.

До цього тільки Іван здогадувався, що таке вибраний, але з приторним смаком налетілого щастя, що насправді може означати це слово, усвідомив його з гіркотою непоправимості, з відчаєм втраченості, з жахом забуття і з викликом вседозволеності. Потім, коли Ангел зник, зовсім несподівано, як і з'явився, він навіть тому зрадів: день наливався спекотою, синьою до низу, наповзаючи смужкою на білі дюни, лишаючи тремтливий неспокій, засіваючи у всі пори тривогу майбутнього. Іван мало не розплакався. Подивився солоним поглядом у вікно, споглядаючи жінок, що підпливали похітливим потом, бо в серпневу спеку їм найбільше кортить, дарма що пряжить, а вони комизяться для проформи, — чим більше жінка хоче, тим більше вона видрючується. Це Іван знав, тому слюнявив поглядом повсибіч, навіть з презирством на павуків-будівельників, що повзали у купах битої силікатної цегли. Горіли, не знати чого, білими сонцями здоровенні ліхтарі на будівництві. Потім він знову з відчаєм подивився на жінок: одна пройшлася, ніжна, з пещеним обличчям і пругкою шкірою, трохи рудуватий колір волосся робив обличчя її привабливим, а задовгу шию, з безліччю симпатичних родимок, вишуканою. Вона надто гарна і горда, подумав Іван. І трохи розсердився. Проте, щоб угамувати його біль,