Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Кампусу якимось чином удавалося змінювати маски о різній порі та від кварталу до кварталу, тож Алекс завжди здавалося, ніби вона бачить його вперше. Сьогодні він був сновидою, що дихає спокійно та глибоко. Люди, яких вона оминала дорогою до Зали ШСС, тобто Шеффілда — Стерлінга — Страпсона, здавалися зануреними в сон, лагідноокими, обличчя поверталися одне до одного, пара клубочилася над горнятками з кавою в їхніх обіп’ятих рукавичками руках. В Алекс виникло моторошне відчуття, що цим людям вона сниться — дівчина в темному пальті, яка зникне, щойно вони прокинуться.

ШСС теж дрімала, кабінети щільно зачинені, у коридорах енергоощадне напівсвітло.

Алекс піднялася сходами на другий поверх і почула галас, що луною ширився з однієї з лекційних аудиторій. Єльський суспільний клуб щочетверга влаштовував кіносеанси. Мерсі причепила розклад до дверей їхньої кімнати, проте Алекс не завдавала собі клопоту його вивчити. У четвер вона не мала часу.

Тріпп Гельмут підпирав стіну біля дверей лекційної аудиторії. Дівчину він привітав кивком, майже не розліпляючи повік. Навіть у тьмяному світлі вона бачила, які в нього налиті кров’ю очі. Можна не сумніватися: сьогодні він покурив, перш ніж прийти сюди. Можливо, саме тому старші Кістяники поставили його на варту. А може, він сам попросився.

— Ти спізнилася, — повідомив хлопець. — Вони вже почали.

Алекс його проігнорувала, озирнувшись через плече, щоб переконатися, що в коридорі нікого немає. Вона не мусила виправдовуватися перед Тріппом Гельмутом, до того ж це було б схоже на слабкість. Притиснула палець до майже непомітної зазублинки в панелі. Стіна мала б плавно розступитися, але застрягла. Дівчина щосили гупнулася в неї плечем і заточилася, коли та розчахнулася.

— Полегше, вбивце, — озвався Тріпп.

Алекс затраснула за собою двері й посунула вузьким темним проходом.

На жаль, Тріпп мав рацію. Віщування вже розпочалися. Алекс якомога тихіше увійшла до старого операційного театру.

Це було приміщення без вікон, затиснуте між лекційною аудиторією й кабінетом, який аспіранти використовували для обговорень, — рудимент старої медичної школи, що проводила уроки тут, у ШСС, перш ніж переїхати до власної будівлі. Керівники фонду, який заснував «Череп і кістки», запечатали вхід до кімнати й замаскували його новими панелями десь близько 1932-го. Усі ці факти Алекс визбирала з книжки «Лета: Спадщина», коли їй, напевно, слід було читати «Ностромо».

Ніхто на неї навіть не глипнув. Усі очі були прикуті до Гаруспекса, чиє довгасте обличчя ховалося за хірургічною маскою, а блакитна форма була забризкана кров’ю. Його руки в латексних рукавичках методично перебирали нутрощі... пацієнта? суб’єкта? жертви? Алекс не знала, котрим із цих термінів називати чоловіка на столі. Не «жертва». «Йому судилося жити». Гарантування було частиною її роботи. Вона бачила, як він без проблем переживає це важке випробування й повертається до лікарняної палати, звідки його забрали. «А як щодо наступного року? — замислилася дівчина. — І що буде за п’ять років від сьогодні?»

Алекс глипнула на чоловіка на столі: Майкл Реєс. Вона прочитала його медичну карту два тижні тому, коли цього чолов’ягу обрали для ритуалу.

Шкіра на його животі була прищеплена сталевими затискачами, і нутрощі скидалися на розквітлий цвіт — пишна рожева орхідея, оксамитово червона у серединці. «І не кажіть мені, що це не залишить сліду». Утім, їй варто попіклуватися про власне майбутнє. Реєс упорається.

Алекс відвела погляд, намагаючись дихати носом, коли шлунок скрутило й рот наповнився слиною з мідянистим присмаком. Вона бачила багато страшних ран, але завжди на мертвих. Значно важче було дивитися на живу плоть, коли людське тіло прив’язувало до життя лише розмірене металеве попискування монітора. У кишені лежав зацукрований імбир для боротьби з нудотою — Дарлінґтонова підказка, — але вона не могла змусити себе дістати й розгорнути його.

Натомість дівчина втупилася поглядом кудись у порожнечу, поки Гаруспекс вигукував якусь послідовність цифр і літер — тікери й ціни на акції компаній, що проводили публічні торги на Нью-Йоркській фондовій біржі. Трохи згодом він перейде до НАСДАК[4], «Євронексту»[5] й азійських ринків. Алекс не завдавала собі клопоту розшифровувати почуте. Накази продавати, купувати чи притримати віддавали недоступною нідерландською — мовою комерції, першої фондової біржі, старого Нью-Йорка та офіційною мовою Кістяників.

Коли «Череп і кістки» заснували, грецькою та латиною володіло забагато студентів. Для їхніх справ потрібно було щось більш потаємне.

— У нідерландської складна вимова, — пояснював їй Дарлінґтон, — до того ж це дає Кістяникам підставу навідуватися до Амстердама.

Звичайно, Дарлінгтон знав латину, грецьку й нідерландську. Ще він розмовляв французькою, мандаринською і стерпно португальською. Алекс тільки перейшла на другий рівень вивчення іспанської. Завдяки урокам у початковій школі й суміші сефардських приказок, почутих від бабусі, вона думала, що легко здобуде оцінку. От тільки не врахувала дечого на кшталт умовного способу. Утім, може запросто запитати, чи хоче Глорія завтра ввечері піти на дискотеку.

З кінопоказу за стіною долинуло приглушене тріскотіння вогнепальної зброї. Гаруспекс підвів погляд від слизької рожевої плутанини тонкої кишки Майкла Реєса, не приховуючи роздратування. «„Обличчя зі шрамом“» — збагнула Алекс, коли музика долинула гучніше і в унісон пострілам вибухнув хор нестримних голосів: «„Хочеш війни зі мною? Гаразд. Хочете грати по-дорослому?“»

Публіка промовляла слова, повторюючи за героєм, наче це був Рокі Горрор. Вона бачила «Обличчя зі шрамом», мабуть, сотню разів. Це був один з улюблених Ленових фільмів. У цьому він був такий передбачуваний: любив усе хардове, наче міг би розсилати набір «Як стати гангстером». Коли вони неподалік Веніс-біч зустріли Геллі, її біляве волосся було схоже на завісу, що розійшлася, відкриваючи театр величезних синіх очей, і Алекс одразу подумала про Мішель Пфайффер у шовковій сорочці. Бракувало лише гладенької густої гривки. Однак сьогодні ввечері Алекс не хотіла думати про Геллі, а надто коли в повітрі так смерділо кров’ю. Лен і Геллі залишилися в минулому житті. Вони не належали до Єлю. Хоча, знову ж таки, Алекс теж не належала.

Попри спогади дівчина раділа кожному звуку, що приглушував вологе хлюпання, з яким Гаруспекс мацав нутрощі Майкла Реєса. Що він там бачив? Дарлінґтон казав, що віщування не відрізняються від ворожіння на картах таро чи на жмені кісток тварин. «Ти сумуєш за кимось. У новому році знайдеш щастя». Віщунки казали саме такі речі — туманні й заспокійливі.

Алекс кинула погляд на Кістяників