Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Він старосвітський вдяг оздоблений каптан, Що наготований в кімнаті був зарання: Вже ж не вітать гостей у ткацькім пудермані! А добре зналося, що нині до воріт Прибуде не одна сусідка чи сусід. Пан Войський — на поріг, прибулого вітає. Пізнав — і, скрикнувши, цілує, обіймає… Розмова мішана похапливо біжить, В якій хотілось би події всі вмістить За чималенький час; тут вигуки й вітання, Вітання ще нові, і усміхи, й зітхання… Коли ж, здавалося, настав уже відплив, Пан Войський хлопцеві новини ознаймив: «Гаразд, Тадеуше (бо звався, як Костюшко, Приїжджий молодик). Гаразд, мій Тадеушку: Прибуть в Сопліцівку ти добрий вибрав час, Багато-бо людей тепер гостює в нас, Багато панночок — є вибір знаменитий! А дядько твій тебе намислив оженити. Прибув за кілька день сюди граничний суд, Та й Граф, що з ним процес, узавтра буде тут; З жоною й дочками приїхав Підкоморій…[12] Давно скінчить пора сусідські чвари й спори! От молодь і пішла на влови до дібров, Зі старшими Суддя на житній лан пішов — Женців доглянути. Он, бачиш, лан під гаєм? Ходімо зустрічать! Ми скоро їх спіткаєм!» Ідуть дорогою. Розмова не вгава. Вечірній вітерець здалека повіва, І сонце котиться на тихий відпочинок, Червоне й радісне, немов після обжинок Здоровий, повний вид щасливого женця, Що, праці ревної діждавшися кінця, В сім’ї вечеряє. Туманяться діброви, І присмерк виповня високий бір сосновий, Що, злившися в одно, стоїть, неначе дім, Промінням на даху освітлений ясним. Останні відблиски проглянули крізь віти, Мов свічки сяєво, в віконниці прикриті,— І згасли. На полях не чуть серпів і кіс: їм вечір супокій і злагоду приніс. Такі-бо, бачите, порядки у Сопліци: Як сонце спочива — спочить усім годиться! Віз недокладений вертається з ланів, Своєю легкістю дивуючи волів. Аж ось і стрінуто веселу всю громаду, Що йшла, тримаючись усталеного ладу: Спереду дітвора, там старші і панни, А хлопці по боках. Закон старовини Казав, щоб паничам з паннами не мішатись, Давать дорогу їм і осторонь триматись. Чинити так ніхто нікому не велить, Та кожен знає й сам, як слід ходити й жить, І, пана Судію шануючи, мов тата, Воліє прадідних звичаїв не ламати. Господар так було провадить молодим: «Порядком держиться й сім'я, і двір, і дім, Без нього падають у глибочінь неслави Народи і царі, державці і держави». То кожен — чи слуга, а чи вельможний гість — В господі у Судді в порядку п’є і їсть. Небожа привітав Сопліца нехапливо, Дав руку цілувать, веселий та щасливий, І сам поцілував Тадеуша в щоку, Зганяючи з очей оту сльозу швидку, Що більше за слова до серця промовляє. Усі примітили, як хлопця він кохає. Хазяїнові вслід плавма плило із нив: Отара з меканням верталась до хлівів, І туча куряви тяглася з пасовиська; Там, далі, лясканням предовгого бичиська Тірольських пастухи загонили корів, Що в кожної дзвінок на пасочку дзвенів; Нарешті, конярі ведуть і гонять коней… Уже гучне відро в криниці темній тоне,  І все до жолоба старого надбіга: Вечірня з’єднує усіх тварин жага. Суддя, хоч стомлений, підходить до криниці: Хазяйське око скрізь повинне додивиться І все оглянути як слід на схилі дня: Хазяйське око, бач, насичує коня. У сінях Войський пан із Возним[13] сперечався, Бо Возний, поки люд наїжджий забавлявся В полях, по запустах, — чомусь подав наказ Вечерю влаштувать не в домі, а якраз По другий бік двора, де замкові руїни Підносили свої камінні давні стіни. Це що за хитрощі? Пан Войський вдався в гнів, Та Возний план таки до решти свій довів, І пізно касувать, бо й стіл уже накрито. Доводиться гостей до замку запросити.