Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Схоже, у нас є дещо спільне. Вигадування реальності.

— Тобто, мама сказала, що це на честь Отилії Єнджейчак, бо вона захоплюється нею як спортсменкою й усе таке, але є купа спортсменок з набагато гарнішими іменами. Отилія — це наче вона тілиста, товстуха якась, гірше ім’я уявити годі… особливо з моїм виглядом…

Я дивлюся на неї. Раніше не звернув уваги, може тому, що взагалі не дивився на її фігуру, а лише на оте волосся й усмішку, але Опта й справді повненька. Не товста, я б так сказав. Вона як… пончик. Пончик у довгій спідниці в яскраві рожеві квіти, у жовтому светрі і в зелених мартенсах.

— Коли я була малою, мене називали Ота. А тоді мама почала казати Опта. Бо вона, начебто, не бачила веселішої дитини. Може, це й на краще, бо спортивне ім’я для незграби з астмою трохи не фонтан, правда?

— Ти не схожа на незграбу, — кажу я. — Просто…

— Я трошки хвора. Трошечки, — договорює вона. — Ай, неважливо. Я б тістечко з’їла. На щастя, шлунок у мене здоровий, і я можу їсти, скільки влізе. Що, зрештою, помітно. Ходімо?

— Та ну, як Коперкова побачить, що я із хворим животом їм тістечко…

— То не їстимеш. Дивитимешся, як я їм. А я вмію чудово їсти, це одна з тих речей, що я вмію найкраще в житті. Ти знаєш, є така мисткиня, яка в одній галереї картоплю чистила? А я могла б сісти на табуретці та їсти тістечка. Цей перформенс би називався «Товстуха їсть тістечка», і все місто приходило б дивитися.

Я пирхаю сміхом. Вона відповідає мені сміхом ще голоснішим, приблизно удвічі. Звучить так, наче хтось до металевого відра всипав скляні кульки. Вона нахиляється до лавки й дістає гітару. Я раніше не звернув уваги.

— Ти граєш? — не стримуюся й запитую навпростець.

— Та ні, так собі ношу, для понтів, — вона знову хихоче, наче це звичайна манера спілкування. — Зрозуміло, що граю. У мене заняття після уроків, на Ловицькій, тому я її притягла із собою.

Опта закидає гітару за спину й тепер виглядає насправді неймовірно, із цим своїм волоссям, усмішкою й гітарою. Я, мабуть, їй не казатиму, що колись грав на синтезаторі, і навіть ходив до музичної школи, ще б захотіла, аби я показав, що вмію. Я вже уявляю картину: сидимо разом, я граю на синтезаторі, вона на гітарі, і співаємо на два голоси, а на трибунах стадіону збирається вся школа й закидає нас помідорами, як під час Томатіни.

Я намагаюся йти не надто швидко, щоб ніхто не здогадався, що я симулюю. Та насправді мене розпирає від енергії. Мені давно не було так радісно. Це жалюгідно: я розумію, що ця радість, скоріше за все, пов’язана з фактом, що зазвичай зі мною ніхто не говорить. Але ні, чи я б так само радів, якби балачку почав один зі шкільних качків? Не певен.

Опта розглядає солодощі, очі в неї сяють. Я згадую, що в мене є десятка. А може, повестися, як джентльмен і пригостити її тістечком?

— Яке ти хочеш? — запитую й ковтаю слинку, незвичайно густу, мабуть, через хвилювання. — Я тобі куплю.

— Та чого ти! — сміється вона, відкинувши голову назад і стріпуючи цим своїм рудим волоссям. — Я сама собі куплю. Зрештою, у нас рівноправ’я, чи не так?

— А до чого тут рівноправ’я, якщо я хочу пригостити тебе тістечком? — дивуюся я. — Ти ж не феміністка?

Знову дурниці говорю.

— Звичайно, що так! — обурюється вона. — Кожна розумна людина — фемініст, а ти — ні?

— Я? Та я ж хлопець, — тепер сміюся я. — Придумала теж!

— Знаєш, а ти навіть доволі симпатичний, коли смієшся.

Доволі симпатичний? Мені починає здаватися, що ця Опта трохи прибацана. Але вона вже відвернулася й купує шматок шоколадного торта й сирник із желе. Тримає обидві тарілочки в руці, коли проходять якісь двоє дівчат. Одна її штовхає, видно, що навмисне. І цей чорний шоколадний трикутник падає на траву. Опта мало не гепається, обтяжена гітарою на спині. Друга, струнка блондинка, регоче.

— Товстуха не поласує, — каже та перша. Знову хихотять.

Мені соромно за них, хоч я їх і не знаю.

— Агов, — протестую я. — Ви трохи перебільшуєте.

— О-о-о, хлопчик захищає нашу товстуху! Погляньте, Гладка Отилія знайшла залицяльника! А хто він? Знайомий з п’ятого? Дивися, ще памперс протече! Хоча, якщо ти йому заграєш на своїй гітарі, може, він купить тобі нове тістечко в нагороду?

Я почуваюся зовсім фігово, бо не можу нічого зробити, нічого відповісти, лише ніяковію, як завжди, програвши в таких ситуаціях. Але вони вже йдуть, я бачу це краєм ока, тож піднімаю голову.

— Не переймайся через них, — кажу. — Я куплю тобі нове.

— Припини, — вона знизує плечима й піднімає тістечко із трави. — Воно ж недовго лежало?

Я дивлюся, як вона їсть. Я ніколи не бачив, щоб хтось так їв. Із кожним шматочком Опта примружує очі, довго жує, а коли ковтає, вираз блаженства на її обличчі стає ще виразнішим. Вона поїдає тістечка, а я поїдаю очима її. На останньому шматочкові сирника вона згадує про мене.

— Хочеш?

Я хитаю головою.

— Мені ж страшенно болить живіт, це навіть може бути апендицит…

Цього разу я вибухаю сміхом. Усе раптом видається таким легким і гарним, її руда копиця волосся, великі зуби й крихти тістечка, що падають на траву. Вона викидає тарілочки в синій сміттєвий мішок, прикріплений до стійки.

— Пробач, — кажу, а радше виривається в мене.

— За що?

— Що… — не знаю, як це сказати. Це «пробач», вихопилося в мене, мабуть, через те, що ця дівчина така щира й поруч із нею людина говорить те, чого за жодні скарби світу не сказала б за інших обставин. — Ну, бо я не зробив нічого із цими