Читати книгу - "Меч і хрест"

– Катерино Михайлівно, – мовив її заступник валер’яново-заспокійливим голосом, – заспокойтеся, будь ласка.

– Що?! – розлютилася Катя ще сильніше. – І це мені каже мій заступник! Якщо я заспокоюся, ми всі завтра підемо з торбами! І ви, між іншим, теж! Скільки коштує приміщення, де вони хочуть облаштуватися? А чи не можна його перекупити?

– Я дізнавався, – спокійно уточнив заступник. – Сімсот тисяч. І то якщо ми внесемо гроші протягом тижня.

– Тиждень? Це нереально. Немає у мене стільки вільних грошей!

На стервозно-зосередженому обличчі Каті виписалась інтенсивна робота думки. Було видно: слово «здаватися» в принципі відсутнє в її лексиконі.

– Можливо, вам варто звернутися до Василя Федоровича, – ненав’язливо підказав їй заступник.

Катерина спохмурніла і запитливо подивилася в дзеркало біля дверей. Підійшовши ближче, вона прискіпливо, скрупульозно вивчила свій вигляд із байдужістю оцінювача в магазині. У цьому погляді не було і натяку на самозамилування. Судячи з усього, Катя взагалі зазирала в дзеркало тільки для того, щоб перевірити свою готовність до продажу на діловій зустрічі, презентації або як у цьому разі…

– Так, – безрадісно зробила вона висновок, – Василь Федорович може мені допомогти. – Вона нашвидку і з відразою скривилася. – Мерзота він, звичайно, рідкісна. Але краще так, ніж ніяк. Сьогодні ж зателефоную йому і запрошусь у «Мерлін», на вечерю. Він завжди кличе… От чорт!

У своєму темному, коротко постриженому волоссі вона помітила білого диверсанта. Катя катастрофічно сивіла.

– Не варто так часто згадувати чорта. Тим паче тут, – із полегшенням заусміхався заступник, розуміючи, що буря минула.

– Тобто? – нетерпляче уточнила начальниця, зосереджено розшукуючи в себе на голові нових зрадників.

– А ви хіба не знали, що вікна нашого офісу виходять на київську Лису Гору?

– Дістали ви мене з вашим заумом! – огризнулася Дображанська. – Я, коли хочете знати, три роки привчала себе говорити «чорт» замість «б…». Сама собі штраф призначила: за кожне «бе» десять доларів на користь бідних. – Вона різко натиснула кнопку виклику секретарки. – Ганнусю, зателефонуйте моїй косметичці, я буду в неї через дві години. І відшукайте мені фото Василя Покобутька – треба терміново підготуватися до зустрічі… От чор-рт!!!

– Сані, крути дупкою! Ну ж бо, ну ж бо, працюй хвостом! – азартно підструнчила Дарина балетних хлопчиків на сцені.

Усі вони були обряджені чортами, і головна фішка танцю полягала в тому, щоб їхні хвости періодично ставали дибки і звивалися, як стрічки у гімнасток.

– Землепотрясна, ти – не арт-директор, а тиран! – кокетливо пропихтів гарненький танцівник Сані.

– Гаразд, гаразд, – відмахнулася Дарина Чуб, підтягуючи купальник. – Ти краще дупку не розпускай. Зимової і літньої пори держи хвоста догори!

Землепотрясна (як не без підстав охрестили її в клубі) вдоволено закинула босі ноги на стіл. У носі в неї виблискувала сережка з блискучим камінчиком, передпліччя обіймало закрутисте татуювання «браслетом», в очах горіла стовідсоткова впевненість: життя прекрасне!

Відкрита тераса клубу «О-йо-йой»! (назва, креативно придумана його арт-директором замість відстійної «Лос-Анджелес») виходила просто на пляж біля Дніпра, і Дарина могла щодня поєднувати приємне з корисним – працювати і водночас фритюритися під сонцем, стаючи з кожним днем все шоколаднішою. Хоча після тривалих і хворобливих криків директора їй довелося піти на компроміс і придбати собі «нормальний» купальник із ліфчиком, який, на глибоке переконання Дарини, безнадійно псував засмагу і без якого вона благополучно обходилась останні п’ять років.

Балет на сцені дружно став рачки, хвости – трубою.

– Молодці! – захоплено заволала Дарина. – Шостого наш чортів канкан буде окрасою програми!

– Охолонь! – осадила її місцева перукарка Завзята, що зосереджено заплітала білі патли Дарини в тоненькі афро-американські кіски.

– Класні хлопчики, правда? – і не подумала охолоняти та.

– Тільки блакитні, – гидливо пирхнула перукарка. – Знають, як дупу свою продати, а більше з них користі ніякої.

– Дурня..! – блискавично спалахнула Дарина. – Б’юся об заклад, я Сані спокушу? Ще до свята. Гаразд?

– Гаразд, – кисло погодилася Завзята. – Тільки в тебе однаково нічого не вийде.

– На мій мопед?! – запалала Дарина пожежею.

– На твій мопед? – непідробно здивувалася Завзята.

– Ага! Я ставлю мопед, а ти – каблучку, яку подарував тобі твій Алекс.

– Авжеж, розігналася! Вона знаєш скільки коштує? – зневажливо пробурчала перукарка.

– А чим ти ризикуєш, Завзята? – розсміялася Дарина. – У мене ж однаково нічого не вийде. Ой, дивися, дивися, по пляжу ворон ходить! Здорове-е-енний який!!!

Перукарка роздратовано смикнула Дарину за коси, повертаючи її невгомонну вертку голову в потрібну позицію.

– Ну що ти завжди радієш усьому так, наче тобі зарплату принесли? – процідила вона.

І мала рацію. Назвати характер Дарини легким було б явним применшенням – він був невагомим і ширяв над землею, немов різнобарвна повітряна куля, що закономірно викликало роздратування homo sapiens, які вважали себе серйозними і такими, що твердо стоять на двох ногах.

Землепотрясна була схожа на бучне свято, на дитячий м’яч, що невтомно скаче по підлозі. Завзята ж належала до категорії людей, які добре знають: саме дитячі м’ячі розбивають шибки і звалюють вази із сервантів, а на буйних святах завжди віддавлюють ноги і крадуть гаманці. Що ж до повітряних куль, – їх краще міцніше стискати за хитрий хвостик.

– О-о-о… – не без задоволення оповістила вона Дарину, – директор до нас прямує. Зараз отримаєш чергову нагінку!

До них і справді підпливав злий і трохи оплавлений спекою директор клубу. Дарина наморщила носа і, знявши ноги зі столу, засунула їх у свої улюблені ботинки «як у Джоні Деппа», що їх носила взимку і влітку, аж відтоді, як гахнула за них суму, що дорівнює вартості всього належного дівчатам взуття, включаючи хатні капці.

– Дариночко, – почав директор із лагідністю, що не обіцяла нічого доброго, крізь зуби, – ви сьогодні ввечері співати збираєтеся?

– Так, – безтурботно всміхнулася та. – А що?

– Тоді у мене до вас особисте прохання – не ходіть до зали. А то ви заводите клієнтів, сідаєте до них на коліна… А потім вони беруть в облогу мій кабінет, пхають гроші і вимагають вас. І погрожують мені, між іншим! Я щовечора змушений під загрозою розправи захищати вашу сумнівну честь. Ви прекрасний арт-директор, Даринко, але не поводьтеся, як остання…

– П-і-і-і-і! – голосно пропищала Дарина, імітуючи славнозвісний звук у телевізорі, що перекриває матюки. – Обіцяю вам, Олександре Віталійовичу, сьогодні стоятиму на сцені, як солдат перед мавзолеєм Леніна. – Вона бадьоро приклала долоню до скроні, віддаючи честь.

– До порожньої голови… – неприязно почав директор, але махнув рукою. – Гаразд. Що у нас із шостим числом?

– О! – пожвавилася Дарина. – Ніч на Івана Купала вийде землепотрясна! Преса в курсі – усі шоковані. Усі ж – язичники, усі, насправді. Гороскопи там, бабки-шмабки,