Читати книгу - "Меч і хрест"

– У якому розумінні? – стрепенувся директор.

– Та ні, не в тому, – реготала Дарина і, вивернувшись, вивудила з кишені кинутої на стіл куртки затягану книжечку. – Просто ніч на Івана Купала – це, типу, наш слов’янський Хелловін! Ніч перед святом Усіх святих, тобто в нашому випадку одного головного святого, коли нечисть володарює на землі цілковито. Чорти там, відьми, вовкулаки! – радісно блиснула вона інтелектом, який, на відміну від інших частин її єства, випромінював блиск украй рідко. – Тому чоловікам видаватимуть роги, зуби і хвости, жінкам – мітли і вінки. А вранці дами пускатимуть вінки зі свічками по Дніпру, а мужики – їх ловитимуть… Я все-все про Купала прочитала. У мене ціла програма!

– Угу, – скептично пирхнула Завзята, явно адресуючи свої сумніви близькому начальству. – Тільки Хелловін – це Хелловін, його всі знають. А це все наші мамині радощі… І взагалі, навіщо людям потрібні два Хелловіни?

– Але цей наш, особистий! – гучно образилася Чуб.

– Гаразд, – приречено зітхнув директор, – працюйте. І пам’ятайте, що я вам сказав. Один крок зі сцени, і вважайте, що ви звільнені.

– Усе, кінець ніби, – незадоволено пробасив Марійчин батько, моргаючи червоними від втоми очима. – Запарилися! Ну й пекло.

Під землею було нестерпно задушливо і жарко, немов у лазні натоплено до червоного жару. Володимир Сергійович нетерпляче стягнув куртку, що стала нестерпною, і замотав її навколо пояса, – під ногами хлюпала рідка грязюка і клубочилася пара.

– Чьо ти хочеш, Сергійовичу, воду ж гарячу прорвало, – нагадав йому напарник. – Онде ще теча, – тицьнув він пальцем. – Бачиш? Але ця, здається, остання… Гей, новенький, тягни інструмент.

Новенький – хлопчина з живописним східним обличчям – звузив чорні, як вовчі ягоди, очі й уважно оглядівся.

– Ми зараз у центрі гори, – дивно сказав він, – майже біля самої вершини.

– Ясна річ, – байдуже стенув плечима робітник. – Тому й вулицю залило, що вона під горою лежить.

Круглий тунель підземного колектора піднімався від вулиці Фрунзе – на гору, де містилася сумнозвісна психіатрична «Павловка», – і тягнувся далі, до Бабиного Яру.

Колись, двісті років тому, лікарня, у якій у 80-х роках працював іще нікому не відомий Кашпіровський, була Кирилівським монастирем, але змінила свій статус задовго до революції, а ім’я святого на прізвище радянського академіка – згодом. Від обителі ж залишилася тільки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старості його запроторять саме в цю, що по сусідству з нею, божевільню.

– І справді божевільня якась! – вкотре вже за сьогоднішній день розсердився суворий Сергійович, обмацуючи «здається, останню» пробоїну. – Труби ж, вважай, нові. Чого вони раптом полопались? Ні іржі, ні біса… Щось тут не так, Миколо.

– Та кажу ж я тобі, це дігери[3] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пішла по каналізаціях нишпорити?!

– Що ж, – по-батьківськи мовив повагом Володимир Сергійович, – під Києвом підземних ходів більше, ніж вулиць у місті. Ченці сотні років копали, ось хлопцям і цікаво, що там. Але труби вони не псують, навіщо?

– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилівські поруч! От куди вони влізти надумали! Там, далі, колектор просто до них виходить.

– Де? – з хлоп’ячим інтересом спитав новенький.

– Та там, далі, праворуч, – зрадів підтримці напарник і, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямі, додав із робленою діловитістю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота відчинити намагалися, точно треба доповісти кому потрібно.

Прокрокувавши метрів сто, новенький звернув у бічний тунель і майже відразу натрапив на іржаві, врослі в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щілину, цілком достатню, щоб крізь неї протиснувся хтось молодий і гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину і озирнувся. Промінь світла, що вистрибував із ліхтарика на його касці, задумливо поторкав діру в цегляній стіні. Якийсь начальник, не задовольнившись залізом дверей, велів закласти вхід у тисячолітні Кирилівські печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стіни було розібрано.

Зачекавши, хлопчина попрямував далі плутаним вузькобедрим лабіринтом нечутною ходою чорної кішки, що безбоязно звертає то праворуч, то ліворуч. Промінь хльоскав по похмурих глинистих склепіннях прокопаної в землі нори і зорював запилюжену дорогу – на ній була безліч слідів, які переплітались і наступали один на одного. Саме вони привели його врешті-решт до тупикової «зали», що вискалилася чорним ротом, – невеликої й напівкруглої, косо зрізаної сірою бетонною стіною, яка, порівняно з двома іншими, могла вважатися малолітньою дівчинкою.

Біля цієї юної стіни стояло щось неприємне і негарне. Аматорське панно з розпиляних на шматки православних ікон, складених заново в жахливу блюзнірську мозаїку. А посеред похмурого візерунка з розрізнених всевидющих очей, скорботних ротів і відрізаних рук Ісусових висіла приколена чотирма канцелярськими кнопками, вирвана з дорогого художнього альбому репродукція Матері Божої з принишклим немовлям на колінах.

Декілька секунд чорноокий схвильовано розглядав обличчя Марії, що вже встигло зморщитися від вогкості, вихоплене з темряви тьмяним ореолом його ліхтаря. І раптом, осатаніло зірвавши репродукцію православної ікони з непотребного вівтаря, різко закинув підборіддя догори й завив беззвучно і страшно.

Зі щоденника N

Це правда! Усе підтвердилося. Хоча мій геній неможливо запідозрити в обмані – хіба що в божевіллі. Але це вже питання віри.

Я – вірю!

А значить, вона помре…

Володимирським собором руські люди тієї епохи пишалися так, як сучасники Рафаеля і Мікеланджело могли пишатися фресками обох майстрів у Ватикані. Якщо ворон на церкві каркає – бути небіжчикові.

Квапливо доторкнувшись долонею до кам’яної сходинки, Марійка незграбно перехрестилась і ввійшла до величезного, завішеного полотнищами тіней нутра Свято-Володимирського собору.

Істинна віра не належала до Марійчиних чеснот. Але відколи перед вступними до педагогічного університету (що його Марійка без пошани йменувала, як і раніше, – інститутом) шкільна вчителька порадила їй поставити свічку, цей ритуал перед іспитами міцно ввійшов до її життя і зацементувався в нім. Хоч річ була аж ніяк не в іспитах, а в тому, що цей привід раз і назавжди легалізовував Марійчині зустрічі з найпрекраснішим у світі Володимирським собором.

Звичайно, теоретично Марійка Ковальова точно знала: у світі є велика кількість храмів, набагато красивіших за нього. Але це абстрактне знання нітрохи не заважало її величезній, як сам собор, вірі, що на всьому білому світі немає і не буде нічого