Читати книгу - "Меч і хрест"

Згідно з багаторічною традицією, що склалася з самого дитинства, Марійка зробила рівно п’ять кроків і різко розвернулася кругом, щоб зустрітися поглядом з величезними темними очима ангела «Страшного суду» – вузьколицього, із суворими вустами і сильними крилами, що дивився просто себе з-під нахмурених брів. його очі були найенергетичнішою точкою Патріаршого собору, яка притягувала Марійку, як магніт. Його чорна постать стояла на тлі червоного палахкотливого полум’я, раз і назавжди розділяючи зметених апокаліпсисом грішників і червоношкірого спокусника Єви Змія, котрий звивався поміж ними, – ошую, і сонм праведників, які сподіваються, – одесную.

І Марійка нараз мерзлякувато смикнула плечем, примружилась і затрясла головою, бо, можливо, від втоми змучених опівнічним читанням очей, їй привиділося, що ліва чаша врівноважених терезів у лівій руці Васнецовського ангела гойднулася вниз.

«А раптом?! Та ні, звісно…»

Вона звично перекинулася вправо-вліво обабіч, де над аркою сходів на хори великий просвітник Русі православною вірою Володимир-князь хрестив киян, і, витягнувши набряклі від невідбутного захвату губи, проревізувала поглядом візерунково-золоту порфіру, і золотий вінець, і вперті повні губи двадцятишестирічного хрестителя. І його дружину, що склала на животі боязкі руки, – царицю Ганну, в головному уборі візантійських імператриць, через любов до якої (за однією з версій – Білет № 4. Запитання № 2. Прийняття християнства на Русі) Володимир і прийняв хрещення («Хто ж тепер дізнається?»). І великобородого, немолодого боярина з мечем, що шукає стривоженими і похмурими очима відповідь на якусь невідому їй заковику («Він же вже хрещений, інакше б стояв у Почайні, а не на березі. Що ж його так терзає?»).

Марійка рішуче розвернулася лицем до центрального нефа з оповитими розкішним плетивом рослинно-геометричних візерунків вісімнадцятьма давньоруськими святителями на пілонах і в підставах арок, євангелістами на високих «вітрилах» «корабля», труною з тисячасемисотлітнім нетлінним тілом сімнадцятилітньої Святої Варвари, що дала ім’я далекій Санта-Барбарі, – і з гордістю погладила очима надпрестольну Володимирську Богоматір у золотому півколі центральної апсиди, яка простує по бездонному золотому небу в оточенні восьми шестикрилих серафимів.

Обличчя Марії, в яку був закоханий семирічний Сашко Вертинський, що носив на побачення з нею квіти і заздрив хлопчакам, які співали для неї на хорах, і мріяв, що коли-небудь теж носитиме свічку по Володимирському храму, – було приховане від Марійки денними тінями. І невиразний образ Богородиці в червоних черевичках залишався таємницею для дівчини, що уникала нескінченно довгих, урочистих, яскраво освітлених чотирма бронзовими люстрами церковних служб.

«Боже, як тут добре!»

Студентка щасливо і солодко втягнула повітря, насолоджуючись усім тілом миттю небуття між домівкою та інститутом.

Їй подобалося «не бути» у величезному, зачохленому тінями денному Володимирському. Зараз собор був нічиїм і покірно належав лише їй. І навіть якби повногубий і кароокий Володимир, який скидав фігури язичницьких ідолів, – Володимир, чий пам’ятник на Володимирській гірці митрополит Філарет Амфітеатров визнав новою фігурою ідола, що порочить ім’я князя-хрестителя, який боровся з ідолами, і навідріз відмовився освятити його і закликав побудувати на противагу «язичницькому» пам’ятникові правовірний Володимирський собор, – відвів карі очі від намальованого Васнецовим неба і обурено поглянув на новоявлену ідолопоклонницю занадто гарних стін кафедрального храму Філарета нинішнього, Марійка відповіла б князеві: «Ти нічого не розумієш!»

Вона так і не просунулася далі ніж на п’ять кроків і, закотивши під лоба очі, ледь розтуливши натхненного рота, уявила раптом так запаморочливо глибоко, немов розрізала собою впоперек столітні пласти часу, що по цій точці, де стоїть зараз вона, проходили – не могли не проходити! – роблячи п’ять кроків від входу: останній імператор Росії Микола, який приїхав на освячення соборного храму 20 серпня 1896 року, і Васнецов, Нестеров та Врубель, що створили освячений, і Параджанов, який творив тут сценарій для свого фільму про Врубеля через сто років. Ахматова і Купрін, Бєлий і Блок, Маяковський і Мандельштам, Бердяєв і Таїров, Вертинський і Михайло Опанасович Булгаков! І відчула, підібгавши вібруючий захватом живіт, як тіні тих, хто проходив тут, проходять зараз крізь неї, і подумала, здійнявшись, що всі екзаменаційні білети пишуться занадто поверхово і в загальних рисах, і київським студентам історичного факультету варто було б здавати винятково запитання на кшталт:

«Історія однієї мармурової плити, за п’ять кроків од входу в центральний неф найпрекраснішого у світі Володимирського собору!»

«Ой, лишенько, іспит…» – спохопилася Марійка.

Хоча, суто між нами, мій дорогий читачу, приходити на іспит з історії вчасно Марійці Ковальовій особливої необхідності не було.

На відміну від інших викладачів, історичка Василина Андріївна запускала студентів не скопом, а партіями – по п’ять голів, аби мати можливість контролювати розумовий процес кожної під час підготовки до відповіді. Вона славилася тим, що списати на її іспиті було практично неможливо, та й утруднювати себе списуванням – безглуздо. І ті, що, легковажно пропускаючи її лекції, прагнули надолужити прогаяне за рахунок книжок, – завчених або переписаних у шпори, – могли розраховувати у кращому разі на «задовільно». Василина Премудра, або, як її ще йменували, Вася, належала до підвиду особливо важких педагогів, які потерпали від великої кількості оригінальних поглядів, що суперечили усім відомим підручникам, і від знання неймовірного обсягу додаткової, ніде не опублікованої інформації. Васю боялися до істерики. І її єдиною «ахіллесовою п’ятою» була законна гордість. А студент, спійманий на підгляданні з повним конспектом її лекцій, цілком міг сподіватися на «добре». «В усякому разі, – полюбляла говорити вона, – у тебе є базис, до якого ти завжди можеш звернутись. Якщо не в довбешці, то хоча б на папері».

Проте Марійка Ковальова з’явилася біля призначеної аудиторії хвилина в хвилину і, з полегшенням скинувши на підлогу щільно набитий бібліотечними книжками рюкзак (Марійка вперто читала всю, навіть категорично не рекомендовану Васею літературу), почала чекати чогось відомого лише їй і, схоже, того, що не має відношення до історії України. В усякому разі, спроби затесатися до першої партії «здавачів» Марійка не зробила.

П’ять добровільних великомучеників сховалися за дверима. Мандраж очікувальників стрибнув на десять градусів угору, – гільйотину було приведено в дію, і ті, що стояли в черзі на ешафот, судомно відлічували останні хвилини перед стратою.

Дівчина в короткій картатій спідниці несподівано боляче вдарила свого хлопця кулаком у плече.

– Це все ти винен! – ледве не зі слізьми сказала вона. – Це через тебе я до іспиту не підготувалася. Ми ж домовилися, що всю ніч вчитимемо. А ти зі