Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Вона верзе казна-що, як і завжди, — втрутився я. — Якби я й справді цілими днями хандрив, то як би примудрився це все полагодити?

— А й справді, — погодилася Сецуко, обертаючи до мене усміхнене лице. — Будинок тепер просто чудовий. Батько, мабуть, працював не покладаючи рук.

— Для усіх найважчих робіт батько найняв людей, — відповіла Норіко. — Сецуко, таке враження, наче ти мені не віриш. Батько дуже змінився. Уже не треба його боятися. Він тепер значно лагідніший, майже ручний...

— Норіко, перестань...

— Він навіть час од часу готує їсти. Ти б у таке нізащо не повірила, правда? Але тепер батько готує дедалі краще і краще.

— Норіко, по-моєму, ми вже достатньо це обговорили, — впівголоса мовила Сецуко.

— Хіба не так, батьку? Ти ж і справді досягнув неабияких успіхів.

Я знову всміхнувся і втомлено похитав головою. І саме цієї миті, як я собі пригадую, Норіко повернулася обличчям до саду і, затуливши очі від сонця, сказала:

— Що ж, коли я вийду заміж, то вже не зможу приїжджати сюди і готувати для нього їсти. Мені тоді і без батька клопотів вистачатиме.

Після цих слів Норіко її старша сестра, яка досі сором’язливо дивилася вбік, рвучко кинула на мене запитальний погляд. І відразу ж знову відвела очі, щоб з почуття обов’язку всміхнутися Норіко у відповідь. Одначе в поведінці Сецуко з’явилося нове, глибинніше сум’яття, й вона, як на мене, навіть зраділа, коли її син стрімголов промчав повз нас верандою, давши їй підставу змінити тему розмови.

— Ічіро, вгамуйся, будь ласка, — гукнула вона йому вслід.

Безсумнівно, після життя в сучасній батьківській квартирі, Ічіро був у захваті від просторого дому. Та він не поділяв нашої любові сидіти на веранді, і йому значно більше подобалося вихором бігати туди-сюди по всій її довжині, іноді ковзаючись по начищеній підлозі. Неодноразово він замалим не перевертав нашу тацю з чаєм, але материні прохання заспокоїтися поки що не мали результату. Так і цього разу — коли Сецуко запропонувала йому трохи посидіти з нами, він нахмурився й залишився стояти у протилежному кінці веранди.

— Ічіро, ходи до нас, — гукнув я. — Мені вже набридло весь час розмовляти лише з жінками. Ходи, сядеш біля мене, поговоримо про чоловічі справи.

Почувши це, Ічіро відразу ж підійшов. Він поклав свою подушку поруч зі мною і сів, набравши вкрай благородної постави: руки на стегнах, плечі розпрямлені.

— Оджі[1], — серйозно сказав він. — Я маю тебе щось спитати.

— Авжеж, Ічіро, що саме?

— Я хочу розпитати тебе про те чудовисько.

— Яке чудовисько?

— Воно ще доісторичне?

— Доісторичне? Ти вже знаєш такі слова? Оце кмітливий хлопчина!

Цієї миті гідність Ічіро відійшла на задній план. Він не захотів більше тримати поставу, перекотився на спину і заходився хвицати ногами в повітрі.

— Ічіро! — збентежено шепнула йому Сецуко. — Що за поведінка у присутності дідуся? Сядь рівно!

Ічіро ніяк не відреагував і лише опустив ноги, гупнувши ними по підлозі. А відтак схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Оджі, — сонливо мовив він, — це чудовисько — доісторичне?

— Ічіро, про яке чудовисько ти питаєш?

— Прошу, вибач йому, — втрутилася Сецуко, нервово посміхаючись. — Коли ми вчора приїхали, він побачив біля вокзалу рекламу якогось фільму й опісля докучав водієві таксі своїми численними запитаннями. А сама я, на жаль, цієї афіші не побачила.

— Оджі! Це чудовисько доісторичне чи ні? Дай відповідь на моє запитання!

— Ічіро! — мати кинула на нього переляканий погляд.

— Ічіро, я не знаю напевно. Гадаю, щоб це з’ясувати, нам доведеться подивитися сам фільм.

— То коли підемо на фільм?

— Гм-м. Краще запитай у мами. Хтозна, може, він занадто страшний для малих дітей.

Я й не думав, що цей коментар може спричинити таку бурю емоцій, але він мого внука просто приголомшив. Ічіро перекотився назад у сидячу позу і, втупившись у мене поглядом, закричав:

— Та як ти смієш? Що ти хочеш цим сказати?

— Ічіро! — розгублено вигукнула Сецуко. Але Ічіро і далі дивився на мене спопеляючим поглядом, тож його матері довелося встати з подушки і підійти до нас. — Ічіро! — прошепотіла вона і затермосила його за руку. — Не дивися так на дідуся.

Замість відповіді Ічіро знову впав на спину й узявся метеляти ногами в повітрі. Його мати знову нервово до мене всміхнулася.

— Що за манери, — сказала вона і, не знаючи що ще додати, знову всміхнулася.

— Ічіро-сан, — підводячись, звернулася до хлопця Норіко, — чому б тобі не допомогти мені поприбирати зі столу після сніданку?

— Це жіноча робота, — відповів Ічіро, не перестаючи хвицати ногами.

— То Ічіро мені не допоможе? Оце вже проблемка. Цей стіл такий важезний, мені забракне сили відсунути його самотужки. Кого ж би мені попросити про допомогу?

Почувши це, Ічіро притьмом скочив на ноги і, не дивлячись на нас, хутко покрокував углиб будинку. Норіко засміялася й пішла слідом за ним.

Сецуко провела їх поглядом, відтак підняла чайничок і взялася наливати мені чай.

— Я й не уявляла, що все зайшло так далеко, — стишено мовила вона. — Я маю на увазі домовини про шлюб Норіко.

— Нічого нікуди не зайшло, — сказав я, похитуючи головою. — Ба більше, ще ні про що не домовлено. Ми лише почали перемовини.

— Вибач, батьку, просто з того, що Норіко допіру сказала, я зрозуміла, що все більш-менш... — вона замовкла, а потім знову заговорила. — Вибач, — але вона вимовила це так, що в повітрі зависло запитання.

— Боюся, Норіко вже не вперше так про це говорить, — сказав я. — Правду кажучи, вона почала дивно поводитися, ще коли ці домовини щойно почалися. Минулого тижня до нас завітав пан Морі — пам’ятаєш його?

— Авжеж. Як у нього справи?

— Усе добре. Він просто проходив повз нас і вирішив перевідати. Річ у тім, що Норіко почала говорити про шлюбні перемовини у його присутності. Вона говорила про них так, як оце щойно, наче все вже домовлено. Мені хотілося крізь землю провалитися. Коли пан Морі уже йшов, він навіть привітав мене і поцікавився, ким працює наречений.

— Справді, — замислено мовила Сецуко, — тобі,