Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

зараз: і тут усе зменшилося й набуло чіткіших обрисів. Це зовсім не боляче. Зсередини все видавалося таким самим, лиш меншим за розмірами й більш знайомим. Тут і зараз вона жалюгідно сиділа на ліжку з повним животом, заглибившись у себе із терплячістю людини, яка чекає, доки інша прокинеться. Задивилася на білі пальці своїх ніг: «Збирайся, а я заплачу за качку», — почувся меланхолійний голос. Вона смиренно й терпляче подивилася довкруж. Ах, слова, слова, предмети в кімнаті, що вишикувалися за абеткою, перетворюючись на похмурі безглузді речення, щоб їх читали ті, хто міг прочитати. Нудьга, нудьга, яка нудота. Яка прикрість. Зрештою, що й казати: поводитися треба так, як того хоче Бог. О, то така тема, що про неї ще говорити й говорити. Отже, поводитися треба так, як того хоче Бог. До речі, вона добряче повеселилася цього вечора! Й усе було таке доречне, і ресторан був до смаку, і вона сама, яка виструнчилася за столиком. Столик! — прокричав до неї світ. Проте вона не відповіла йому, лиш знуджено й роздратовано повела плечима: ти й так мене не надто балуєш пестощами. Розчарована, покинута, сита, одружена, задоволена, з нудотою, що іноді хвилями накочувалася на неї.

Саме тоді вона лишилася без слуху, він просто покинув її. Дівчина дала собі ляпаса у вухо долонею, що лише погіршило ситуацію: у вуха їй врізався звук ліфта, життя з усією повнотою звуків і звеличенням найменших рухів. Отже, вона або зовсім нічого не чула, або занадто різко реагувала на будь-який звук, сприймаючи це нове становище злісно й дратівливо та із впокореним ситим зітханням. «Щоб вас чорти взяли», — м’яко й розгублено промовила вона.

«А коли в ресторані...», — раптово пригадалося їй. — Коли вона була в ресторані, заступник її чоловіка торкнувся під столом її ноги, а над столом було його обличчя. Випадковість чи він зробив це навмисне? Чортяка. Людина досить цікава, щоправда. Вона розправила плечі.

А коли в круглий виріз її сукні на її оголену шкіру — на самісінькій площі Тірадентес! — подумала вона, здивовано хитаючи головою, — сіла муха! О, який жах.

Навколо відбувалося щось приємне, аж до нудоти: шум ліфта в крові, хропіння чоловіка поруч, товстопузі дітлахи, які повлягалися спати в іншій кімнаті, нещастячка. Та що ж це мені дошкуляє! — розпачливо думала вона. Чи вона забагато з’їла? Що ж це так мені дошкуляє, матінко Божа!

Це був сум.

Пальчиками ніг вона гралася з капцями. Підлога була не вельми чистою. Ти залишив мене такою розслабленою й лінивою. Завтра ні, бо завтра вона ще не стоятиме твердо на ногах. Але післязавтра в цьому домі побачать: він дасть їй мачулку, мило і воду, щоби змити з неї увесь бруд! У цьому домі таке побачать! Він був загрозою її бурхливому настроєві. А потім вона відчула в собі щось таке тепле й загрубіле, немов у неї досі було молоко в грудях, що сильно тиснуло на неї. Коли друг чоловіка побачив її, таку товсту й прекрасну, він поставився до неї з повагою. Лишившись на самоті, присоромлена, вона не знала, куди подіти очей. Який безмежний цей сум! Що ж робити. Сидячи на краю ліжка, дівчина відсторонено кліпала очима. Як добре, що цими літніми ночами видно було місяць. Вона трохи подалася вперед — байдуже, відсторонено. Місяць. Як добре, що його можна побачити. Високий жовтий місяць, що линув небом так жалісливо. Линь, линь... Високо, високо. Місяць. Тоді грубість вибухнула в ній у піднесеному почутті: шльондра, — вимовила вона й зайшлася реготом.

Кохання

Дещо втомлена, навантажена покупками, через які її нова в’язана торбина набула небаченої форми, Ана заскочила в трамвай. Вона поставила речі собі на коліна, і трамвай поїхав. Намагаючись влаштуватись якомога зручніше, жінка відкинулася на спинку сидіння, напівполегшено зітхнувши.

Ана мала чудових дітей, щирих і розумних. Вони виростали, приймали ванну, бешкетуючи, вимагали все більше уваги. Кухня була простора, дещо брудна через те, що там забилася пічка. У помешканні, за яке поступово сплачували, було неймовірно тепло. Але вітер, що роздмухував фіранки, які вона самотужки обрізала, нагадував про те, що, якщо забажаєш, можна зупинитися й витерти чоло, вдивляючись у спокійний обрій. Так роблять фермери. Вона сама посіяла насіння, яке тримала в руці, не якесь там, а те саме насіння. І дерева зростали. Зростала і її швидка розмова з поглиначем світла, вода наповнювала резервуар, наповнювався стіл із наїдками, приходив чоловік із газетами, усміхнений і голодний, лунав дратівливий спів служниць у будівлі. Ана спокійно притуляла до всього свою маленьку й сильну руку, через яку нуртував потічок її життя.

Певна година дня була небезпечнішою за інші. О певній годині дня посаджені дерева насміхалися над нею. Коли більше ніщо не потребувало її участі, вона починала непокоїтись, тим не менше, відчуваючи себе міцнішою, ніж будь-коли. Тіло розбухало, а вона розрізала сорочки для дітей, клацаючи великими ножицями так, що було чутно на всю ферму. Весь її незреалізований творчий первень протягом довгого часу втілювався в тому, аби робити дні красивими й довершеними. З часом її смак до декорування набув довершених форм, а внутрішній безлад впорядкувався. Вона, здавалося, відкрила істину, що будь-що було підвладне вдосконаленню, будь-чому можна було надати гармонійного зовнішнього вигляду; рука людини мала владу творити життя.

Насправді ж Ана завжди мала потребу триматися за міцне коріння речей. Це було її безладним прихистком. Кривими шляхами вона пізнавала жіночу долю, приймаючи її, на диво, безболісно, як та, котра сама ж цю долю для себе й вигадала. Чоловік, із яким одружилася, був справжнім чоловіком; діти, яких вона народила, були справжніми дітьми. Її юність видавалась дивною, немов хвороблива риса життя. Їй знадобилося небагато часу, щоб зрозуміти, що жити можна й не знаючи щастя: відкинувши цю потребу, вона познайомилась із купою людей, невидимих, які жили, як ті, котрі працюють: безупинно, із насолодою й завзяттям. Те, що відбувалося з Аною до її дому, назавжди лишилося поза межами її ж досяжності: хаотичне возвеличення, яке так часто плутали з небувалим щастям. Врешті, вона створила натомість дещо зрозуміле: доросле життя. Таким вона захотіла й вибрала його.

Її обережність зводилася до обачливої поведінки небезпечної пори дня, коли будинок робився порожнім, не потребуючи її уваги; сонце підіймалося високо над обрієм, і члени родини розбігалися врізнобіч у справах. Коли вона дивилася на чисті меблі, її серце стискалося від жаху. Але в її житті не було місця для плекання цього відчуття — вона придушувала його, користуючись тими самими вміннями,