Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Сон для мене зараз є майже звільненням. Віддатися тому, чого я не розумію, означає стати на межі з нічим. Крок заради кроку, немов сліпець, що блукає полем. Це надприродне, яким є життя. Життя, яке я приручила, щоб зробити його ближчим. Цей сміливий вчинок, віддати себе, ніби ввірити свою долоню примарній руці Бога, й увійти до цього безформного простору, що є раєм. Раєм, якого я не хочу!

На письмі й у розмові мені доведеться уявляти, немов хтось тримає мене за руку.

О, хоча б на початку, лише на початку. Я йтиму сама, щойно зможу. Поки що мені просто треба тримати тебе за руку, — навіть якщо я не можу уявити твоє обличчя й твої очі, і твій рот. Та навіть відірвана від тіла, ця рука не лякає мене. Вона витвір такого уявлення про любов, наче ця рука таки є продовженням тіла, і якщо я цього не бачу, то лише через нездатність любити дужче. Не можу уявити собі цілісну особистість, тому що я сама не цілісна особистість. І яким би чином я змогла уявити обличчя, якщо не знаю, який воно повинно мати вираз? Щойно я зможу відпустити твою теплу руку, то піду сама, піду із жахом. Жах стане моєю відповідальністю, доки не завершиться метаморфоза і жах змінить ясність. Не та ясність, що постає із жадання краси і моралізаторства, як я гадала собі раніше, сама про те не підозрюючи; а істинна ясність того, що існує, і саме ця істинна ясність мене жахає. Хоча насправді я знаю, що жах... жах — то я віч-на-віч з усім цим.

А поки що я вигадую твою присутність, так, одного дня я не зможу вже дозволяти собі наражатися на ризик смерті на самоті, смерть — то найбільший ризик, я не зможу переступити поріг смерті та зробити крок уперед до мого першого самозречення — так само, впродовж цієї останньої і також першої години я вигадаю твою нечутну присутність, і з тобою почну помирати, доки не навчуся не існувати сама, і тоді я зможу тебе відпустити. А доти я уявлятиму тебе, і твоє невідоме і тепле життя є моїм єдиним особистим ладом, я, що без твоєї руки відчувала б себе зараз самотньо посеред величезного простору, який відкрила для себе. Простору правди?

Але правда ніколи не мала для мене сенсу. Правда не має для мене сенсу! І саме через це я боялася її й боюся. Безпорадна, я віддаю тобі все, щоб ти зробив із цього щось радісне. Якщо заговорю до тебе, чи я тебе налякаю і втрачу? Та якщо не заговорю, то втрачу себе і, втративши себе, тебе я втрачу так чи інакше.

Правда не має сенсу, велич світу тисне на мене. Однак те, про що я могла просити і, зрештою, отримала, залишає мене нужденною, немов дитину, що блукає світом самотужки. Такою нужденною, що лише любов усього всесвіту змогла б мене втішити і наповнити; лише така любов, що сам першопочаток речей затремтів би від того, що я називаю любов’ю. Того, що я насправді просто так називаю, адже ім’я її мені невідоме.

Чи могло те, що я бачила, бути любов’ю? Та що це за любов така, сліпа, немов яйцеклітина? То це вона? Отой жах — то була любов? Любов, настільки невиразна, що — ні, поки що не хочу говорити, говорити зараз означало б накликати відчуття швидко знерухомленої у паралізуючій безпеці третьої ноги. Чи я просто відкладаю початок розмови? Чому я нічого не кажу, аби просто виграти час? Через страх. А мені потрібна мужність для того, щоб спробувати окреслити те, що відчуваю. Це ніби я маю монетку, та не знаю, у якій країні вона має цінність.

Аби зробити те, що маю намір зробити, потрібна мужність: сказати. І піти на величезний ризик знецінення мого слова. Наприкінці треба буде додати: це не те! не те! Але не треба боятися здаватися смішною, я завжди надавала перевагу меншому над більшим, бо боялася цього: це ж бо також виклик своїй гідності. Я відкладаю той момент, коли доведеться заговорити. Від страху?

І ще тому, що не маю що сказати.

Я не маю що сказати. Чому б мені тоді не замовкнути? Тому що, якщо я не видавлю із себе хоча б слово, німота, мов хвилі, поглине мене назавжди. Слово і форма стануть плотом, на якому я плистиму на хвилях німоти.

І якщо я відкладаю початок, то ще й тому, що у мене немає довідника. Розповіді інших мандрівників дають мені деяку інформацію про подорож: ця інформація геть неповна.

Я відчуваю, як мене потроху охоплює первісна свобода... Бо досі я ніколи так не боялася несмаку: написала «хвилі німоти», те, чого раніше не висловлювала просто з поваги до краси та її внутрішньої поміркованості. Я сказала «хвилі німоти», моє серце смиренно скоряється, тож приймаю. Невже я врешті позбудуся цілої системи гарного смаку? Та чи це мій єдиний здобуток? Скільки мені треба було прожити в ув’язненні, щоб тепер почуватися вільніше лише тому, що тепер я вже не боюся відсутності естетики... Я досі не можу напевне передбачити, що ще я здобула. Можливо, поступово й зрозумію. Досі, перше несміливе задоволення, яке відчуваю, — це усвідомлення того, що я втратила страх перед потворним. І ця втрата — то щось хороше. Щось солодке.

Я хочу знати, що ще я отримала втративши. Поки що не знаю: я житиму, лише ожививши себе.

Та як себе оживити? Якщо не маю слова, яке б прийшло до мене природно, щоб його вимовити. Чи мені потрібно буде підбирати слова, немов створюючи те, що зі мною сталося?

Я сама створю те, що зі мною відбулося. Просто тому, що життя не існує для звітності. Життя не тотожне проживанню. Мені доведеться творити про життя. І без брехні. Створювати — так, брехати — ні. Творити не означає вигадувати, бо це означає піти на великий ризик зіштовхнутися з реальністю. Розуміти означає творити, це мій єдиний спосіб. Доведеться докласти зусиль, щоб перекласти ті телеграфні сигнали — перекласти невідоме на невідому мені мову, навіть не знаючи, для чого ті сигнали потрібні. Я говоритиму тією мовою сновид, яка перестане бути мовою, щойно я прокинуся.

І я створю правду про те, що сталося зі мною. О, це буде радше малюнок, ніж письмо, тож я намагатимуся радше відтворити,