BooksUkraine.com » Фентезі » Королівство шахраїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівство шахраїв"

143
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Королівство шахраїв" автора Лі Бардуго. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 149
Перейти на сторінку:
кабінету вибухнули градом трісок.

Рука Ретвенка злетіла вгору, щоб затулити лице. Він пригнувся й покотився під прихисток службовцевого стола. У кабінеті з’явилася жінка — чорне волосся, золоті очі. Шуанка.

Ретвенко побачив прив’язаний під столом дробовик, до якого потяглася рука службовця.

— Вони прийшли по платню! — крикнув він. — Я не той, хто просто так віддасть платню.

Ретвенко здивовано спостерігав, як цибатий службовець підвівся, наче якийсь воїн-месник, і відкрив вогонь. З усього, що було святим, ніщо так не мотивувало керчинців, як готівка.

Ретвенко нишком оглянув стіл і тієї ж миті побачив, як заряд дробовика влучив жінці простісінько в груди. Її відкинуло назад, і, наштовхнувшись на одвірок, вона сповзла на підлогу. Еміль відчув різкий запах горілого пороху й металевий присмак крові. Його шлунок сконфужено смикнувся. Уже давненько нікого не застрілювали у Верескуна на очах — та й було це тільки на війні.

— Я не той, хто віддасть платню, — задоволено повторив службовець.

Але, перш ніж Ретвенкові вдалося відповісти, шуанка схопилася закривавленою рукою за одвірок і звелася на ноги.

Еміль кліпнув. Скільки ж віскі він випив?

Жінка рушила вперед. Крізь рештки її пошматованої блузки Ретвенко бачив кров, шкіру з віспинами від картечі та блиск чогось, що скидалося на метал.

Службовець незграбно спробував перезарядити зброю, але жінка була занадто прудка. Вона вихопила дробовик із його рук і повалила чоловіка на землю, з неймовірною силою наминаючи йому боки рушницею. Потім відкинула рушницю вбік і перевела погляд своїх золотих очей на Ретвенка.

— Візьми платню! — крикнув він, відступаючи назад. Понишпорив у кишенях і кинув їй майже порожній гаманець. — Бери все, що хочеш.

Жінка злегка всміхнулася у відповідь — із жалем? Чи задоволенням? Ретвенко не знав. Але зрозумів, що прийшла вона зовсім не по гроші. Вона прийшла по нього. І не мало значення, чи вона работорговець, чи крамар, чи хтось геть інший. Вона зійдеться обличчям до обличчя із солдатом, а не з якимось зіщуленим слабаком.

Він скочив на ноги — м’язи відповіли на його вимогу спроквола — і став у бойову стійку. Перед собою вигнув дугою руки. Завив і посунув кімнатою вітер, жбурнувши в жінку стілець, потім стіл службовця, а потім кавник, що парував. Вона відбила всі ці предмети назад, майже не звертаючи на них уваги, наче відмахуючись від випадкового павутиння.

Ретвенко сфокусував свою силу і скинув уперед обидві руки, відчувши, як заклало вуха, коли впав тиск і вітер перетворився на грозовий фронт, що пульсував. Може, цю жінку не зупинити кулями. Подивимося, як вона впорається із розлюченою бурею.

Коли сильний вітер ухопив її та виштовхав у відчинені двері, жінка загарчала і схопилася за одвірок, намагаючись встояти.

Ретвенко засміявся. Він забув, як це приємно — битися. А потім Верескун почув позаду себе гучне «трісь» — звук, із яким цвяхи вирвалися на волю і відірвалося дерево. Він озирнувся через плече й побачив, як коротко змигнуло передсвітанкове небо. Стіна зникла.

Міцні руки вхопили його і притисли долоні до боків, не даючи можливості застосувати силу. Він підіймався й плив угору, внизу під ним зменшувалася гавань. Верескун побачив дах офісу начальника порту, тіло першого помічника капітана, що купою валялося серед доку, корабель, на якому Ретвенко мав відплисти, — його палуба перетворилася на мішанину зламаних дощок, біля уламків щогл стосами лежали тіла. Ті, хто атакував його, спершу побували тут.

Холодне повітря торкалося обличчя. Серце в скаженому ритмі гупало у вухах.

— Будь ласка, — заблагав він, коли вони злетіли вище, сам не певний, чого просить. Остерігаючись ворушитися занадто рвучко чи забагато рухатися, він вивернув шию, щоб подивитися на того, хто полонив його. Ретвенко видав наляканий стогін, щось середнє між схлипуванням і панічним скигленням тварини, що потрапила в пастку.

Чоловік, що тримав його, був шуанець; його чорне волосся було затягнуте тугим вузлом, золоті очі примружилися під стрімким натиском зустрічного вітру, а зі спини в нього стирчали і тріпотіли в небі два величезних крила на шарнірах, витончено виготовлених зі звивистої срібної філіграні й туго натягнутого полотна. Невже він був янгол? Чи демон? Якесь дивне механічне створіння, що ожило? А може, Ретвенко просто втратив глузд?

Летячи в руках свого викрадача, Еміль Ретвенко бачив далеко внизу тінь, яку вони відкидали на блискучу поверхню моря: дві голови, два крила, чотири ноги. Він перетворився на величного звіра, і все ж цей звір зжере його. Верескунові молитви обернулися на крики, але на них теж ніхто не відповів.

2. Вілан

о я тут роблю?»

Ця думка навідувалася до Віланової голови принаймні шість разів на день, відколи він зустрів Каза Бреккера. Але ніччю на кшталт цієї, ніччю, коли вони «працювали», вона наростала і спадала в його свідомості, наче нервовий тенор, що виспівує гами: «Щоятутроблющоятутроблющоятутроблю».

Вілан обсмикнув пруг свого небесно-блакитного піджака, уніформи, яку носили офіціанти «Клубу купчастих хмар», і спробував прибрати невимушеного вигляду. «Думай про це, як про вечірку», — наказував собі. Він пережив незліченну кількість неприємних прийомів у батьковому маєтку. Цей нічим не відрізняється. Правду кажучи, буде навіть простіше. Жодної тобі незграбної розмови про твоє навчання чи про те, коли ти плануєш почати слухати університетські курси. Усе, що він мав робити, — стояти спокійно, виконувати Казові інструкції та вигадати, куди подіти руки. Схрестити перед собою? Дуже схоже на співака на концерті. Закласти за спину? Занадто по-військовому. Він спробував просто тримати їх вільно з боків, але так теж було незручно. Чому він не звертав більше уваги на те, як стоять офіціанти? Попри Казові запевняння, що зала на другому поверсі сьогодні вночі належатиме їм, Вілан був переконаний, що будь-якої миті до приміщення зайде справжній співробітник, тицьне в нього пальцем і закричить: «Самозванець!» Утім, Вілан і так більшість часу почувався самозванцем.

Ще й тиждень не минув, відколи вони дісталися до Кеттердама, і майже місяць, відколи покинули Дієрнгольм. Більшість цього часу Вілан був у Кувейовій подобі, але щоразу, коли він помічав своє відображення в дзеркалі або вітрині магазину, йому була потрібна довга мить, аби збагнути, що він не дивиться на незнайомця. Тепер це було його обличчя — золоті очі, широке чоло, чорне волосся. Його колишнє «я» стерлося, і Вілан не був певен, що знає людину, яка залишилася, —

1 2 3 4 ... 149
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство шахраїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівство шахраїв"