Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

УВАГА: 5 НОВИХ РОЗДІЛІВ

Я завмираю як той похилений горщик на підвіконні за моєю спиною. Ми тепер із ним похилені разом, щоправда, — я тут же намагаюся сісти максимально рівно.

— Потім розглянеш, коли цими своїми залізними штуками, — Резник зневажливо вказує на свої вуха, мабуть, маючи на увазі стетоскоп, — будеш слухати мої легені.

Це він про... "розглянеш мене напівоголеним"?

Є на світі справедливість, і це — те, що я не схильна червоніти.

Хоча всередині я червонію.

І він навіть у моїх очах уловлює збентеження, бо рухає своєю масивною шиєю так, ніби посилює інтенсивність свого погляду за допомогою нахилу голови.

— Я не збиралася дивитися, — відрізаю я поривчасто. — Ні на кого. Ні на вас.

Мене зовсім не хвилює, що Резник стоїть тут напівголим.

Мене дуже бентежить те, як він різко і демонстративно стягнув одяг.

Зробив це так, немов забажав змусити мене почуватися ображеною.

— Як для тієї медсестри, хто обурюється тупістю шайбогонів, у тебе дивна інтерпретація, — він виділяє це слово поворотом голови, — значення "огляд". У тебе робота така, док. Дивитися.

Я піднімаюся з крісла і поправляю кишеню халата. В одному хокеїст має рацію — мені треба виконати робоче завдання.

В іншому... Соромно зізнатися, але я й не пригадаю, коли востаннє хтось так грубо зі мною розмовляв. Грубо, але спокійно.

— Будь ласка, сідайте сюди. Одну мить. Зазвичай починаємо із запитань, але... давайте почнемо з огляду, щоб швидко закінчити.

— Як тебе звати?

Він зупиняється біля кушетки, розвернутим впівоберта до мене, і знову рухає своєю виразною головою, але на мене не дивиться.

— Сідайте, будь ласка, — наполягаю я. — Швидко, — додаю більш суворим голосом.

Я поки що не займаю стілець для огляду, бо не наважуюся активно рухатися. І ще потрібно, щоб Резник нарешті опустився на призначене йому місце.

— Так хто тебе тут трахає, що ти так розмовляєш? — він навіть злегка морщиться й оглядає мене зосередженим поглядом. — Чи всі трахають, тому так і розмовляєш?

— Мабуть, вас ніхто не трахає, тому тільки про це й думаєте, — виривається в мене.

Я навіть не можу повернутися вбік, щоб дати собі час відійти від власних слів.

Резник — придурок, але він — не єдиний придурок на планеті, і я зустрічала навіть гірших. Швидше б уже опинитися вдома і не згадувати про цей клятий хокей, але замість цього я веду словесні баталії з головним улюбленцем хокейного світу.

І, звісно ж, Резнику є з ким зустрічати ніч на заході сонця і закінчувати її на світанку, або як це там усе відбувається в одноразових зв'язках...

Упевнена, що його клуб фанаток навіть подає щорічну податкову декларацію, настільки в них монументальна організація з обмеженою відповідальністю.

— Швидше, — нагадую я йому ще раз.

Абсолютно безглуздо, бо Резник уже сів на кушетку.

І впираючись рукою в одне стегно, став роздивлятися мене серйозними очима.

— А якщо не люблю швидко, — розглядає він потім свої кросівки, і блискавично піднімає на мене погляд знову. — Особливо швидко закінчувати. А ти, док?

— Є щось, що ви любите робити не повільно? — не витримую я. — Наприклад, думати не повільно?

Господи, звідки це взялося? Що я кажу і навіщо?

Сідаю по-діловому розмірено й одразу демонстративно випрямляюся, посуваючи стілець ближче до кушетки, і... коли нахабна рука, як блискавка, притягує стілець разом зі мною впритул до його коліна, то я навіть не здригаюся.

Ну, я очікувала чогось подібного. Резник весь цей час внутрішньо готувався до стрімкого руху, і я відчувала його намір.

— Я грав у трьох клубах до "Скалозубів". І вивчав ще п'ять, що хотіли мене купити, — Резник нахиляє голову. — І в жодному з них не значився помічник тренера—реабілітолога. І в жодному з них не було навіть цвілі, яка б не знала мого реального прізвища.

— Будь ласка, вашу руку.

Я знаю, що виглядаю нерозумно: задираю ніс і вдаю, що мене цікавить тільки результат огляду. Зазвичай його починають із голови, але...

Неймовірно, я обрала не ту професію двічі. Ніхто не попереджав, що доведеться розглядати вушні раковини Артура Резника, а потім перевіряти його зіниці.

У цілковитій тиші ми обоє чекаємо, поки я закінчу вимірювати частоту пульсу і кров'яний тиск.

В особистій картці Резника зазначено, що його регулярний пульс завжди з ухилом на підвищення. Я вношу дані в лист за цей місяць, а хокеїст стежить за тим, як рухається моя рука.

— Обійдемося без докладного огляду вух і решти, але я зобов'язана подивитися голову, — невідривно дивлюся вбік, уже злегка підводячись.

— Ти зобов'язана повноцінний огляд робити, док, так.

Прокляття, його ж самого дратує ця нова "обов'язковість", то до чого ця впертість?

— Ось так, — торкаюся я його скроні, — зараз усе швидко подивимося.

Мої пальці ковзають по жорсткому волоссю, хоча я намагаюся особливо не торкатися його. Я зобов'язана приділити особливу увагу правій частині голови, оскільки в хокеїста була легка гематома.

Травма Резника не зрівняється з тим, що сталося з Єремєєвим зі "Скалозубів" та Коваленком із "Південних Барсів" на минулорічному матчі, який змінив не лише правила клубів, а й спричинив страйк і став переломним моментом у відносинах між двома найсильнішими командами турніру. Це був матч, завдяки якому ми всі зобов'язані перебувати в цьому прекрасному, "веселому" та ізольованому спортивному селі, де "Скалозуби" та "Барси" тепер тренуються по сусідству.

— Злегка нахиліть голову, — тихо вимовляю я.

Він підкоряється не відразу, і краєм ока я бачу, як він уперто дивиться в підлогу. Мене лякає навіть шелест власного халата, а контрольоване дихання Резніка породжує дивне відчуття журби на серці.

— Якщо вам насправді цікаво, що ж я тут забула, то я сама ставлю собі це запитання, — раптом кажу я.